Максим повідомив, що в суботу вони їдуть до його батьків на вечерю, і Марина одразу зрозуміла — це перевірка. Він молодший за неї на шість років, працює продавцем-консультантом, а вона керує відділом у великій телекомунікаційній компанії.

Його мати — Жанна Дмитрівна, інженерка-пенсіонерка із закритого заводу, жінка, для якої слова «статус» і «рівень» важать більше, ніж «кохання».

Марина нічого не спитала — лише кивнула й продовжила різати грушу для пирога. Коли всередині з’являється тривога, руки мають бути зайняті.

У п’ятницю вона довго стояла перед шафою, перебираючи сукні. Обрала темну, просту, без зайвих деталей. Срібне кільце від бабусі. Максим обійняв її й сказав, що вона гарна. Марина промовчала, бо знала: на цій вечері її оцінюватимуть не як людину.

Про французьку вона не сказала нічого. Навіщо? Вивчила її сама — за старими підручниками прабабусі-гувернантки, просто тому, що їй подобалося. Це було її особисте, тихе. І вона вирішила так і залишити.

Квартира батьків Максима зустріла запахом мийних засобів. Жанна Дмитрівна відчинила двері в строгому дорогому костюмі, чемно усміхнулася, але очі залишилися холодними. Марина простягнула руку — жінка лише кивнула й відступила, пропускаючи до коридору.

— Проходьте. Павло Петрович уже накрив стіл.

Батько Максима виявився привітнішим: потиснув руку, усміхнувся. Марина з полегшенням зітхнула — але зарано. Жанна Дмитрівна посадила всіх за стіл і почала розмову.

— Де ви навчалися, Марино?

— У педагогічному університеті. Потім перекваліфікувалася — управління проєктами.

— Педагогічному… — жінка вимовила слово з паузою. — Не технічному, звісно. А працюєте де?

— Керую відділом у телекомунікаційній компанії. Координую команду з двадцяти людей, відповідаю за логістику.

— Менеджерка, значить, — Жанна Дмитрівна налила собі води, Марині не запропонувала. — Це непогано. Максим теж у торгівлі, але ми сподівалися, що він піде в інженерію. Це надійна основа. А решта… ви розумієте.

Марина зрозуміла. Для цієї жінки її робота — щось другорядне. Максим мовчав, дивився в тарілку. Павло Петрович спробував перевести розмову, але дружина перебила:

— А ким працювали ваші батьки?

— Мама — бібліотекарка, тато — водій автобуса.

— Зрозуміло, — пролунало стримано.

Марина стисла пальці під столом, але зберегла спокій. Вона звикла не показувати, коли неприємно.

Вечеря тягнулася довго. Жанна Дмитрівна говорила про роботу, досягнення, значення професії. Марина слухала, кивала, їла занадто солону страву. Максим кілька разів намагався щось додати, але його зупиняли.

Коли подали десерт, Максим пішов допомогти батькові з чайником. Марина залишилася з Жанною Дмитрівною наодинці. І тоді жінка, випрямившись, заговорила французькою — тихо й упевнено, вважаючи, що Марина нічого не зрозуміє.

Вона коментувала зовнішній вигляд Марини, її роботу, роблячи висновки про «невідповідність» родині.

Марина повільно доїдала тістечко, не подаючи вигляду. Усередині стало холодно, але вона зберігала спокій.

Коли Павло Петрович спробував заперечити, Жанна Дмитрівна не дала йому слова, продовжуючи французькою.

Тоді Марина відклала виделку, випрямилася й заговорила — чітко, спокійно, чистою французькою:

— Дякую за відвертість, Жанно Дмитрівно. Вражає, як упередженість може поєднуватися з поверхневими судженнями.

Жанна Дмитрівна завмерла. Ложка дзенькнула об тарілку.

Марина продовжила, не підвищуючи голосу:

— Ви судили мене, не знаючи. Але тепер знаєте, що я вас зрозуміла. Кожне слово.

У цей момент повернувся Максим.

— Що сталося?

Марина взяла сумку.

— Твоя мама щойно пояснила мені французькою, що я їй не підходжу. Я відповіла тією ж мовою.

Максим подивився на матір. Та мовчала.

— Це правда? — запитав він.

Павло Петрович кивнув.

Максим одягнув пальто.

— Ти думала, що можеш говорити за спиною людини, яку я люблю. Для мене це неприйнятно. Я піду. І повернуся лише тоді, коли ти зрозумієш, що повага важливіша за уявний статус.

Двері зачинилися.

Кілька днів Максим не відповідав на дзвінки матері. Марина була поруч, не тиснула. На четвертий день зателефонував Павло Петрович: Жанна Дмитрівна не спить, майже не їсть, уперше за багато років плаче.

— Вона хоче вибачитися, — сказав він.

— Нехай вибачається перед Мариною, — відповів Максим.

Увечері у двері подзвонили. На порозі стояла Жанна Дмитрівна — без костюма, у простому светрі, з червоними очима й банкою домашніх огірків.

Вона довго мовчала, а потім сказала:

— Я боялася втратити сина. Боялася світу, який мені незрозумілий. І захищалася так, як уміла. Я була несправедлива. Прошу вибачення.

Вона розповіла про свою матір, про французьку мову, про життя, у якому доводила власну значущість.

Потім простягнула невеликий згорток — старі срібні сережки з гранатами.

— Мама казала: віддай тій, хто не боїться бути собою.

Марина подивилася на сережки, потім на жінку.

— Огірки заберіть. Сережки залиште.

— Ви мене пробачили?

— Не зараз. Але ви вперше прийшли без маски. Це важливо.

Жанна Дмитрівна пішла.

Максим обійняв Марину:

— Ти сильна.

— Ні. Я просто не змовчала. Бо якщо хочеш поваги — треба почати з поваги до себе.

Вона наділа сережки й подивилася в дзеркало.
Увечері місто світилося за вікном, і вперше за довгий час у цій історії з’явилося відчуття полегшення — без масок і без страху бути собою.