Марина стояла у дверях, зустрічаючи батьків з таким самим привітним обличчям, як завжди. Та яскравий синець під оком видавав те, про що вона так не хотіла говорити.

— Мамо, все нормально, не звертай уваги, — швидко сказала вона, помітивши уважний погляд матері.

Олена Ігорівна важко зітхнула.

— Справа твоя, доню. Тобі ж жити…

Батько ж узагалі не став вітатися із зятем. Мовчки підійшов до вікна й втупився в нікуди, ніби не чув, як донька щось поспіхом пояснювала про шафу й темряву:

— Я просто… вчора вночі йшла, випадково вдарилася. Та що ти, мамо, у нас з Єгором усе добре!

Добре?.. Марина прекрасно пам’ятала, що було вчора. Єгор, і без того завжди напружений, не просто підвищив на неї голос. Коли вона наважилася сказати, як їй це все набридло, він різко схопив її за комір халата — так, що тканина затріщала.

— Ти що, не пам’ятаєш, кому зобов’язана всім цим життям?! — кричав він, трясучи її. — Забула, як я тебе додому повертав, коли ти від мене до Дениса бігала? Забула, хто тебе підтримував?!

А потім — різкий поштовх. У голові потемніло, в очах спалахнули іскри, а слідом накотила хвиля болю… І Єгор, який продовжував кричати.

— Так, доню… розумію. Шафа… темрява, — тихо промовила мати, хоча добре здогадувалася, що сталося.

І відчувала провину. Це ж вона наполягла, щоб Марина вийшла заміж за Єгора. Це вона відмовляла доньку від Дениса, вважаючи, що той «непрактичний».

— А шафа у тебе, доню, схоже, з характером, — сказала Олена Ігорівна, кинувши важкий погляд на зятя.

Іван Михайлович так і не обернувся від вікна. Вийшов на балкон. На відміну від дружини, він ніколи не довіряв Єгорові. Той здавався йому надто самовпевненим і слизьким. Так, із заможної родини, з квартирою, машиною й зв’язками. Але з порожнечею всередині.

І тепер ця порожнеча проявилася — синцем під оком доньки.

Іван Михайлович міг би влаштувати скандал. Але не став. Він знав: проблему потрібно вирішувати інакше. І вже знав як.

Він довго говорив телефоном на балконі…

Тим часом Марина поїла маму кавою, вони говорили про дрібниці. За пів години батьки пішли.

Єгор, який чекав докорів, нарешті розслабився. Сів на диван і самовдоволено посміхнувся. У його уявленні мовчання означало згоду: мовляв, сімейні справи — не для сторонніх.

— Бачиш, Маринко, я ж казав — усе владнається, — протягнув він. — Батьки у тебе розумні. Не те що ти… Учора ще претензії мені висловлювала.

Та радів він недовго.

За пів години у двері постукали. Не подзвонили — саме постукали. Упевнено й рішуче.

Єгор підійшов до дверей, глянув у вічко… і зблід.

На порозі стояв Денис — колишній хлопець Марини. Високий, спокійний, упевнений у собі.

— Відійди, — рівно сказав він і зайшов усередину.

Марина підвелася.

— Денис…

— Збирайся, — коротко сказав він. — Поїдеш зі мною. Або до батьків. Але тобі тут більше нічого робити.

— Ти що собі дозволяєш?! — обурився Єгор, але не зрушив з місця.

— Я не втручався у ваше життя, — спокійно продовжив Денис. — Але коли батько Марини подзвонив і сказав, що ти підняв на неї руку — я втрутився.

— І що ти зробив? — хрипко запитав Єгор.

— Я просто позбавив тебе бізнесу, — спокійно відповів Денис. — Приміщення, яке ти орендуєш, належить моєму партнерові. Договір більше не продовжують. Повідомлення вже в тебе на столі.

Єгор опустився в крісло.

— Плюс борги. Вони накопичувалися давно. Просто настав час за все відповідати.

Денис повернувся до Марини:

— Ходімо. Тобі не потрібно нічого брати.

Вона вагалася мить, а потім узяла його за руку.

— Пробач… і прощавай, Єгоре, — тихо сказала вона.

Вони пішли.

Минуло два дні.

Єгор сидів у порожній квартирі. Бізнес закрито. Документи лежали на столі.

А в домі батьків Марини панував спокій.

— Я пішла від нього, — сказала Марина.

Батько кивнув.

— І правильно. А якщо ще раз з’явиться — я втручуся.

— Це ти подзвонив Денису? — запитала вона.

— Я, — усміхнувся він. — Він гідна людина.

Марина усміхнулася вперше за довгий час.

А біля воріт стояв Денис, спертий на свій автомобіль. Він знав: Марину більше ніхто ніколи не скривдить.

Хіба що любов’ю й турботою.

Але це вже зовсім інша історія.

Минув тиждень.

Марина прокидалася рано, ніби за звичкою, але тепер їй не потрібно було поспіхом готувати сніданок, прислухаючись до кроків у коридорі. У домі батьків було тихо й безпечно. Ця тиша не тиснула — вона лікувала.

Вона сиділа за кухонним столом, дивилася у вікно й ловила себе на думці, що вперше за багато років дихає на повні груди. Синець під оком майже зійшов, але інколи Марина торкалася до нього пальцями — ніби перевіряла, чи це все справді позаду.

— Доню, чай остигне, — озвалася мати, ставлячи перед нею тарілку з сирниками.

— Дякую, мамо, — усміхнулася Марина. І ця усмішка була справжньою.

Іван Михайлович сидів у кріслі з газетою, але читав неуважно. Він часто дивився на доньку, ніби боявся, що вона знову зникне.

— Сьогодні Денис заїде, — сказав він між іншим. — Хоче поговорити. Якщо ти не проти.

Марина на мить замислилася, а потім кивнула.

— Я не проти.

Насправді вона чекала цієї розмови. Не тому, що хотіла почати щось нове, а тому, що хотіла розставити крапки. Для себе.

Денис приїхав увечері. Без зайвого пафосу, без дорогих подарунків — просто з букетом простих польових квітів. Він виглядав спокійним, але в очах була тривога.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповіла Марина.

Вони вийшли у двір. Сіли на лавку під старою грушею. Кілька хвилин мовчали.

— Я не хотів робити тобі боляче своїм втручанням, — нарешті сказав Денис. — Але я не міг інакше.

— Я знаю, — тихо відповіла Марина. — І я вдячна. Просто… мені потрібно трохи часу.

— Я не поспішаю, — він усміхнувся. — Я вже один раз поспішив у житті. Більше не хочу.

Марина подивилася на нього уважно. Колись вона пішла від нього, бо вважала, що стабільність важливіша за почуття. Тепер вона знала: без поваги й спокою ніяка стабільність не має сенсу.

— Мені страшно, — зізналася вона. — Я боюся знову комусь довіряти.

— Це нормально, — відповів Денис. — Я нікуди не тікаю. Навіть якщо ти вирішиш іти сама.

Ці слова були важливіші за будь-які обіцянки.

Тим часом життя Єгора стрімко котилося вниз. Йому телефонували з банку, надсилали офіційні листи, вимагали пояснень. Друзі, які ще вчора сиділи поруч, раптом стали зайнятими. Телефон мовчав.

Він кілька разів намагався подзвонити Марині. Потім прийшов до дому батьків. Але Іван Михайлович вийшов до нього сам.

— Йди, — сказав він спокійно. — Тут тебе не чекають.

— Я хочу поговорити… — пробурмотів Єгор.

— Пізно, — відповів батько. — Дуже пізно.

І зачинив двері.

Марина спостерігала з вікна, як Єгор іде геть, опустивши голову. У грудях було дивне відчуття — не зловтіха, не жаль. Порожнеча, яка поступово заповнювалася спокоєм.

Тієї ночі вона довго не могла заснути. Думала про себе. Про те, скільки років вона намагалася бути зручною, мовчазною, терплячою. І як мало думала про себе.

Вранці вона прокинулася з рішенням.

— Мамо, тату, — сказала вона за сніданком. — Я хочу зняти квартиру. Поряд. Почати жити сама. По-справжньому.

Батьки переглянулися.

— Ми поруч, — сказав батько. — Завжди.

Марина усміхнулася. Вона знала: тепер її життя належить їй. Без страху. Без виправдань. Без болю.

І це було найцінніше, що вона здобула.