Ірина стояла біля дверей із ключем у руці й слухала, як за ними хтось хрипло сміється. Музика гучно лунала так, що двері тремтіли. Вона два роки платила за цю квартиру на узбережжі, відкладала відпустку, економила на всьому, а тепер стояла з валізою і не могла зайти.

Вона подзвонила у двері. Без відповіді. Ще раз. Музику зробили тихіше, і за хвилину двері відчинилися. Гліб стояв у самих шортах, почервонілий, із пляшкою напою в руці.

— Чого тобі?

— Відчиняй, я приїхала на тиждень, — Ірина спробувала зайти, але він загородив прохід.

— Ти що? У нас компанія. Приїдеш іншим разом.

Вона завмерла.

— Іншим разом? Глібе, я два роки оплачую цю квартиру. Я приїхала у відпустку. Що відбувається?

— Яка відпустка? — він зробив ковток і всміхнувся. — Іро, це моя квартира. Ти стоїш біля моїх дверей. Дзвони заздалегідь, якщо хочеш приїхати. А зараз іди в готель.

— Твоя? Про що ти говориш?

— Запитай у батьків, — Гліб знизав плечима й зачинив двері.

Ірина спустилася до моря й сіла на парапет. Руки тремтіли, коли вона набирала номер батька.

— Так, Ірино.

— Тату, я біля квартири. Гліб мене не пускає. Каже, що це його житло. Поясни, що відбувається.

Пауза була довгою.

— Ірино, квартиру переоформили на Гліба. Рік тому. Він там живе, він власник. А ти працюєш, у тебе є де жити. Не створюй проблем.

— Тобто я два роки платила за чуже житло?

— Це сімейна справа. Глібові зараз важко, йому потрібна підтримка. Будь дорослою, не влаштовуй сцен.

— Хто я для вас?

— Ірино, не починай. Якщо ти так поводишся, ти сама віддаляєшся від родини. Поважай рішення батька.

Вона подивилася на телефон і завершила дзвінок. Сиділа, дивлячись на хвилі, доки не стемніло.

Вдома Ірина відкрила банківський застосунок і скасувала всі платежі: кредит, перекази Глібові, матері — усе.

Три дні була тиша. Потім почалися дзвінки. Мати плакала, говорила про родину й провину. Батько вимагав повернути гроші. Гліб писав повідомлення — Ірина заблокувала його. Дзвінки з незнайомих номерів вона не приймала.

Минуло два тижні. Ірина ходила на роботу, перевіряла зошити, готувала уроки. Уперше за два роки на її рахунку залишалися гроші.

У середу після обіду Гліб прийшов до школи. Охоронець сказав, що її брат чекає внизу й голосно поводиться. Ірина вийшла й побачила його біля входу — неохайного, у брудній куртці. Поруч стояли старшокласники з телефонами.

— Ось вона! — голосно вигукнув він. — Наша вчителька! Покинула сім’ю!

Ірина зупинилася на сходах.

— Йди звідси. Ти не в належному стані.

— А ти жадібна! — він зробив крок уперед. — Через тебе банк дзвонить щодня!

— Це твоя квартира, — спокійно сказала вона. — Ти власник. Тож вирішуй сам. Шукай роботу. І більше до мене не підходь.

— Та хто ти така?!

— Якщо ти не підеш зараз, я викличу поліцію, — вона дістала телефон.

Він ще мить стояв, а потім пішов. Люди розступилися. Ірина повернулася до школи. Руки тремтіли, але вона глибоко вдихнула.

Того ж вечора вона подала заяву онлайн і заблокувала всі номери рідних.

Минуло чотири місяці. Одного дня сусідка сказала, що її батьки намагалися дізнатися номер Ірини.

— Ви все правильно зробили, — подякувала вона.

Вдома Ірина зачинила двері, сіла й мовчки сиділа. Вона зрозуміла: тепер вони телефонують, бо все зруйнувалося. Але це вже не її відповідальність.

Вона дістала договір оренди маленької студії — поки що не власної, але з правом викупу. Невелика. Але її.

І вперше за багато років Ірина зрозуміла:
їй не хочеться нікого рятувати.
Вона хоче жити.

Телефон задзвонив із незнайомого номера. Вона відхилила виклик і додала номер до чорного списку.

За вікном темніло. Ірина увімкнула світло, заварила чай і подивилася на місто.

Вона була у своїй квартирі — маленькій, орендованій, але своїй.
З грошима.
З планами.
Без почуття провини.

І це було найкраще рішення в її житті.