Двадцять третє грудня почалося о шостій ранку з того, що Марина обпекла палець об деко. Вона смикнула рукою, напівголосно вилаялася й сунула вказівний палець під холодну воду. У духовці допікалася остання — третя за рахунком — партія печива для шкільного ярмарку. Молодший, Мишко, вчора ввечері радісно повідомив, що «всі батьки приносять щось смачненьке», і подивився на маму такими очима, що відмовити було неможливо.

Марина глянула на годинник. Шоста двадцять. Ігор ще спав, розкинувшись на все двоспальне ліжко. Старший син Кирило теж спав — у нього канікули. Мишко спав. Усі спали, окрім неї.

Вона дістала останнє деко, обережно переклала зірочки й ялинки на тарілку, накрила фольгою. Потім відкрила холодильник і втупилася в полиці, забиті пакетами, контейнерами, згортками. Тут був салат «Мімоза» для корпоративу Ігоря — сьогодні ввечері, канапе для її власної роботи — завтра вдень, нарізані овочі для завтрашньої сімейної вечері, три кілограми м’яса для відбивних, які вона пообіцяла свекрусі на післязавтра…

— Мамо, а пиріжки будуть? — Мишко з’явився на порозі кухні, розпатланий і сонний.

— Які пиріжки? — Марина відчула, як щось стиснулося в грудях.

— Ну, Дімчина мама казала, що спече пиріжки з капустою. А ти хіба не…

— Мишку, я спекла печиво. Три дека печива. О шостій ранку.

— Але ж усі приносять пиріжки й торти… — голос хлопчика став жалібним.

Марина заплющила очі, порахувала до десяти.

— Добре. Будуть пиріжки. До обіду зроблю.

Мишко засяяв і втік. А Марина залишилася стояти посеред кухні, дивлячись на гору посуду в мийці, на списки продуктів, приліплені магнітиками до холодильника, на календар, де кожен день до Нового року був розписаний по хвилинах: корпоратив Ігоря, її корпоратив, шкільний ярмарок, приїзд батьків Ігоря, приїзд її мами, генеральне прибирання, закупівля продуктів, приготування олів’є, оселедця під шубою, холодцю, буженини…

Телефон завібрував. Повідомлення від Свєтки, подруги ще з інститутських часів:
«Мариш, ти точно не передумаєш? Гори, сніг, глінтвейн біля каміна! Без готування, без прибирання, без олів’є! Квитки ще можна взяти, виліт 31-го вдень».

Марина всміхнулася й прибрала телефон. Свєтка вже третій рік поспіль кликала її на Новий рік кудись — то в гори, то на курорт. І щоразу Марина відмовлялася. Бо сім’я. Бо традиції. Бо «як же ми без тебе, ти ж усе готуєш».

Вона взялася за пиріжки.

До вечора двадцять третього грудня Марина встигла: спекти три десятки пиріжків, відвезти Мишка з печивом на ярмарок, забрати його звідти, об’їхати три магазини за продуктами, попрасувати Ігорю сорочку для корпоративу, приготувати салат «Мімоза» й запакувати його в гарний контейнер.

Ігор повернувся об одинадцятій вечора. Веселий, напідпитку, з розмазаною усмішкою.

— Мариш, ти красуня! — він цьомкнув її в щоку. — Салат усі розхапали! Начальник сказав, що в мене найгосподарніша дружина!

— Чудово, — Марина мила каструлю, у якій варився буряк для оселедця під шубою.

— Ти ж пам’ятаєш, що мої батьки завтра приїжджають? — Ігор сів на стілець. — Мама просила м’ясо… ну, яке вона любить…

— Буженину. Пам’ятаю.

— От і добре. Ти в мене молодець. — Він поплескав її по плечу. — Я спати.

Марина ще довго терла каструлю, хоча та вже була чистою. Потім витерла руки й написала подрузі.

«Свєтко, квитки ще є?»

…

Далі історія розгортається до моменту, коли Марина вирішує поїхати, залишає родину, зустрічає Новий рік у горах, уперше за багато років відчуває свободу, а після повернення бачить, що сім’я нарешті зрозуміла її цінність і працю.