— Я ж казав — олів’є! — Віктор стояв на порозі, почервонілий, від нього тягнуло алкоголем. — Нормальні дружини готують, а ти де була?

— Я була на роботі, — Марина трималася за дверний косяк, ноги підкошувалися. — Був терміновий завал, я добу не спала…

— Мені байдуже! — він схопив її за плече й розвернув до сходів. — Усі жінки як жінки, а ти — суцільне розчарування!

Марина відступила на сходовий майданчик. Віктор зробив крок слідом, очі металися.

— Вітю, зачекай, я зараз швидко…

— Іди геть, — він штовхнув її в груди, не сильно, але вона спіткнулася й сіла на сходи. — Щоб я тебе тут більше не бачив.

Двері грюкнули. Клацнув замок, потім ланцюжок.

Марина сиділа на холодному бетоні в домашньому халаті й не могла зрозуміти, що сталося. Щойно вона піднімалася сходами, думала, як добре буде нарешті лягти відпочити, — і раптом таке.

З-за дверей долинув звук телевізора. Віктор увімкнув «Іронію долі».

Вона спустилася поверхом нижче. Ноги гули — вісім годин на ногах, тягала важкі дека з хлібом, поки в інших був передсвятковий день. У під’їзді пахло котами й було холодно.

Двері знову відчинилися. Віктор жбурнув униз щось темне.

— Ось, хоч одягнись.

Марина підняла куртку — стару, дитячу, ту, що носила ще в п’ятому класі. Зберігала на антресолях, сама не знала навіщо. Натягла поверх халата. Рукави тріщали по швах, не сходилися на грудях.

Вона засунула руки в кишені — раптом там хоч якась дрібниця знайдеться. Підкладка правої кишені була порвана, і пальці намацали всередині щось пласке.

Витягла — маленьку, пожовклу, затерту книжечку. Ощадну. На її ім’я.

Марина довго дивилася на обкладинку, а потім згадала.

Батько пішов, коли їй було десять. Мати кричала на кухні, кидала чашки. Він стояв у передпокої з сумкою, застібав куртку. Марина вчепилася в його рукав, і він присів, швидко сунув їй щось у кишеню.

— Це твоє. Нікому не показуй, — прошепотів. — Виростеш — зрозумієш.

Потім пішов. Більше вона його не бачила.

Мати казала, що він їх покинув і забув. Марина вірила. А куртку так і не викинула, хоча давно з неї виросла.

Вона підвелася. Йти було нікуди. До подруги далеко — та святкує з родиною. Грошей немає. Телефон залишився в квартирі.

Але банк — цілодобове відділення — був за два квартали. Марина знала, де він, щодня проходила повз дорогою на комбінат.

Вона вийшла надвір босоніж. Мороз різав ступні, і вона йшла швидко, майже бігла. У дворах гриміла музика, хтось сміявся на балконах. Марина стискала книжечку в кулаці й ні про що не думала — просто робила крок за кроком.

У відділенні було тепло й порожньо. Чергова — молода жінка з акуратним хвостом — підняла очі й завмерла.

— Вам погано? Може, викликати допомогу?

— Ні, — Марина поклала книжечку на стійку. — Мені потрібно перевірити рахунок.

— Це стара форма… Давно не користувалися?

— Двадцять років.

— Паспорт маєте?

— Ні.

Жінка зітхнула, поглянула на босі ноги Марини, на халат під курткою.

— Назвіть дату народження.

Марина назвала. Кілька секунд — і жінка завмерла, дивлячись в екран.

— Дані збігаються… Я не можу видати гроші без документів. Але можу сказати інформацію.

— Просто скажіть, що там.

— Рахунок активний. Поповнювався щомісяця з Норильська. Останнє надходження — місяць тому.

— Скільки?

— Із відсотками… — голос став тихішим, — понад дванадцять мільйонів.

Марина не одразу усвідомила почуте.

— Тут ще є повідомлення від відправника, — сказала жінка. — Показати?

На екрані була адреса в їхньому місті й два рядки:

«Пробач мене. Приходь, якщо зможеш».

Марина вийшла з банку вже під ранок. Небо світлішало, мороз відступав, а місто готувалося до першого дня нового року. Вона йшла повільно, ніби боялася розбудити реальність, у якій усе раптом змінилося.

Таксі чекало біля входу. Водій мовчки відкрив дверцята, і Марина сіла, притискаючи до грудей сумку. Уперше за багато років вона не відчувала страху перед майбутнім. Було лише дивне, тихе відчуття — ніби її життя повернулося на правильний шлях.

Готель був простий, без прикрас. Марина прийняла гарячий душ, довго стояла під водою, змиваючи втому, образи, приниження. Потім заснула — глибоко, без снів.

Вранці вона прокинулася від сонячного світла. Першого січня. Новий рік. Нове життя.

Вона купила теплий одяг, взуття, невелику валізу. Дивилася на себе в дзеркало — і не впізнавала жінку з під’їзду в халаті. Плечі випрямилися, погляд став спокійнішим.

До Віктора вона поїхала без злості. Просто щоб поставити крапку.

Він відчинив не одразу. Стояв у дверях пом’ятий, розгублений.

— Ти повернулася? — запитав невпевнено.

Марина мовчки простягнула конверт.

— Що це?

— Заява на розлучення. І ключі.

Він почав говорити швидко, плутано — що все можна виправити, що він був не в собі, що це була важка ніч. Марина слухала й розуміла: вона більше не частина цього кола.

— Прощай, Вікторе, — сказала спокійно.

Вона вийшла, не озираючись.

Через кілька днів Марина знову побачила батька. Вони сиділи на маленькій кухні, пили чай. Говорили мало, але кожне слово було важливим.

— Я не прошу пробачення, — сказав він. — Я просто радий, що ти прийшла.

— Я теж, — відповіла вона.

Вони почали бачитися частіше. Разом шукали приміщення, рахували витрати, складали простий план. Марина давно мріяла про власну пекарню — невелику, затишну, де пахне хлібом і теплом.

Батько допомагав, як умів: ремонтував, майстрував полиці, лагодив старі столи. Вони працювали мовчки, але в цій тиші було більше довіри, ніж у багатьох розмовах.

Пекарня відкрилася навесні. Невелика вітрина, чотири столики, свіжа випічка щоранку. Люди заходили спочатку з цікавості, потім — за звичкою.

Марина пекла ночами. Вкладала в тісто не тільки досвід, а й щось більше — вдячність життю за другий шанс.

Одного дня до пекарні зайшла жінка з дитиною. Довго вагалася, потім тихо сказала, що заплатить пізніше. Марина без вагань простягнула пакет.

— Візьміть. Так іноді потрібно.

Жінка пішла зі сльозами на очах.

Батько дивився мовчки, а потім кивнув:

— Ти все робиш правильно.

Увечері вони сиділи в пекарні після закриття. За вікном танув сніг, ліхтарі відбивалися в калюжах.

— Як дивно, — сказала Марина. — Одна ніч усе змінила.

— Інколи втрати приводять туди, де ти мав бути з самого початку, — відповів батько.

Марина посміхнулася. Вона знала: тепер її життя належить їй. Без страху. Без принижень. З теплом — як у свіжому хлібі, який вона пекла щоночі.