— Ну все, Марино, тепер ти в нас багата спадкоємиця, — Віктор відкинувся в кріслі й розсміявся так голосно, що нотаріус мимоволі насупився. — Дісталися тобі пили та старі рубанки. Можеш майстерню відкривати або здати на метал, якщо пощастить.

— Вітю, ну не сміши мене, — Анжела прикрила рот долонею, але сміх усе одно проривався. — Уявляю, як вона тепер тягатиме той сундук містом. Марино, може, вантажників викликати? Чи сама впораєшся зі своїм «багатством»?

Її нігті були яскраво-рожеві, волосся вкладене локонами, від неї тягнуло солодкими парфумами. Вона притискалася до Віктора плечем, ніби демонструючи, кому він належить. Марина сиділа навпроти в старому сірому пальті, поклавши руки на коліна. Вона дивилася у вікно, де листопадовий дощ розмивав місто в сіру пляму, і мовчала.

Нотаріус прокашлявся й знову схилився над паперами.

— Згідно із заповітом, Віктору Павловичу переходить будинок із земельною ділянкою в приватному секторі та заощадження на рахунку покійного. Марині Федорівні — дерев’яний сундук з інструментами, ощадна книжка, оформлена на її ім’я в тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомому році, а також запечатаний конверт. Конверт має бути відкритий тут, у присутності всіх сторін.

— А це ще навіщо? — Віктор уже гортав документи на будинок. — Який ще конверт? Батько що, на старості років дивувати вирішив?

— Це воля покійного, — нотаріус простягнув Марині пожовклий конверт із сургучною печаткою.

Анжела щось прошепотіла Вікторові, і він усміхнувся.

— Вітюнь, а давай той будинок одразу продамо, — сказала вона вже голосніше. — На квартиру в центрі вистачить, ще й на машину залишиться. Або взагалі до Сочі махнемо — там нерухомість росте.

Марина зламала печатку й розгорнула аркуш. Почерк тестя був великий, нерівний. Перший рядок ударив так, що в очах потемніло.

«Мариночко, я все знав. Про Анжелу. Про те, як він пішов від тебе, поки я ще був живий. Про те, як ти несла останні гроші на мої ліки, а він сидів у ресторанах із новою пасією».

Марина пропрацювала в хлібному магазині тридцять два роки, а останні п’ятнадцять доглядала тестя. Віктор до батька не заходив — казав, що не витримає. Зате на риболовлю й у кафе витримував без проблем.

Марина міняла постіль, допомагала старому, читала газети, коли зір підвів, рахувала кожну копійку на ліки. А Віктор у той час рахував, скільки ще залишилося чекати.

За місяць до відходу тесть попросив принести з комори старий сундук. Довго порпався в ньому, а потім дістав пом’ятий конверт.

— Марино, ти хороша, — сказав він тихо. — Не така, як він. Я все зроблю правильно. Тільки Вітькові — ні слова.

Через тиждень прийшов нотаріус. А ще за три тижні тестя не стало.

На похороні Віктор не плакав. Після поминок поїхав, сказавши, що йому важко тут. Марина мила посуд у тиші порожньої квартири й уперше за багато років залишилася сама.

Через два тижні Віктор зібрав речі. Анжела чекала біля під’їзду в білій дублянці. Марина дивилася з-за фіранки, сподіваючись, що він обернеться. Але він просто поїхав.

— Отже, будинок мій, гроші мої, — задоволено сказав Віктор у нотаріуса. — А тобі, Марино, не хвилюйся, може, на тій книжці з радянських часів хоч на хліб залишилося.

Марина підняла очі з листа.

«Ощадна книжка на твоє ім’я — там моя страхова виплата. Я оформив її ще тоді, коли ти прийшла в дім невісткою. Гроші лежали всі ці роки, відсотки набігали. Тепер там сума більша за цей будинок у кілька разів».

Нотаріус кивнув і додав:

— На рахунку Марини Федорівни знаходиться капітал, що значно перевищує вартість нерухомості, заповіданої Віктору Павловичу.

У кімнаті стало тихо. Усмішка з обличчя Віктора зникла. Анжела зблідла.

— Тобто… скільки? — прошепотів він.

— Точну суму — лише за згодою Марини Федорівни, — спокійно відповів нотаріус.

Марина склала лист і тихо повторила:

— Ну все, тепер я багата спадкоємиця.

Віктор кинувся до неї, почав говорити про сім’ю, про роки разом. Марина взяла документи й подивилася йому в очі.

— Як тоді, коли ти мовчки поїхав? — спитала вона. — Чи коли я просила допомогти з батьком, а ти йшов до неї?

Анжела зірвалася, але Марина вже застібала пальто.

— Ви сміялися з мого сундука, — сказала вона спокійно. — А він для мене дорожчий за всі ваші плани. Бо його збирав чоловік, який знав, що таке честь.

Вона вийшла, зачинивши двері. На вулиці мрячив холодний дощ, але їй було тепло.

На зупинці Марина знову перечитала лист. Внизу дрібним почерком було дописано:

«Живи, Мариночко. Ти заслужила це життя. І сундук забери — на дні є фотографія. Я з твоєю бабусею. Хотів, щоб ти знала: я тебе розумів. Дякую за все».

Вона плакала й усміхалася водночас. Це були сльози полегшення.

В автобусі Марина подивилася на своє відображення у вікні. Очі були іншими — живими. Три пропущені дзвінки від Віктора вона просто заблокувала.

Квартира зустріла тишею — вже не порожньою, а своєю. Вранці вона поїде до банку, а потім забере той самий сундук.

А поки що Марина сиділа біля вікна й дихала вільно.
Уперше за п’ятнадцять років.