Дмитро сидів через прохід і усміхався. Анна бачила цю усмішку краєм ока й ще сильніше притискала долоні до живота. Він уже святкував перемогу — відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу, кивав своєму адвокатові. Наче її вже не існувало.

Суддя гортала документи. Адвокат Дмитра шелестів паперами й говорив спокійно та впевнено:

— Будинок збудований на кошти мого клієнта до шлюбу. Усі документи це підтверджують.

Семен Єгорович — сивий, із важкими бровами — дивився на нього без жодних емоцій.
Він був другом покійного тестя Анни й узявся за справу майже безкоштовно. Говорив рідко, але коли починав — його слухали уважно.

— Сім років шлюбу — це теж документ, — коротко зауважив він.

Адвокат знизав плечима.

— Мій клієнт має підстави вважати, що шлюб був укладений із корисливих мотивів.

Анна відчула, як стислося серце. Дмитро дивився у вікно. Вона намагалася зустрітися з ним поглядом, але він відвертався. Ніби її не було.

Ще пів року тому він гладив її живіт і шепотів: «Скоро нас буде троє». Возив на обстеження, ночами обирав дитячий візочок. А потім поїхав в область до якогось Віктора. Повернувся іншим. За два тижні змінив замки й залишив її без дому. Вагітну. На сьомому місяці.

Тоді Семен Єгорович дивився на Анну з недовірою:

— Він просто пішов? Дмитро?

— Просто зачинив двері.

Адвокат мовчки постукав пальцями по столу, нахмурився. Потім зробив кілька дзвінків і за день сказав:

— Віктор. Колись його батько вигнав його з бази за махінації. Тепер він повернувся й вирішив помститися. Пообіцяв Дмитрові вигідні контракти, якщо той позбудеться тебе. Щоб уся спадщина дісталася йому одному.

Анна мовчала. У це було важко повірити.

— Дмитро погодився? — тихо запитала вона.

Семен Єгорович кивнув.

— Боюся, що так.

Суддя підвела голову:

— Чи має сторона захисту додаткові докази?

Адвокат Дмитра розвів руками:

— Усе подано. Інших доказів немає.

Дмитро ледь помітно усміхнувся.

І тут відчинилися двері.

До зали зайшов літній чоловік у потертій куртці, з важкою сумкою через плече. Засмагле, зморшкувате обличчя, великі робітничі руки. Він оглянув зал і кивнув Семенові Єгоровичу.

Дмитро завмер. Його обличчя зблідло.

— Хто це? — прошепотів він адвокатові.

Семен Єгорович підвівся:

— Ваша честь, свідок сторони захисту. Микола Федорович, комірник бази постачання. Понад тридцять років вів облік і може підтвердити важливі обставини.

Микола Федорович дістав із сумки товстий зошит у потертій обкладинці — стару облікову книгу.

— Тут усе зафіксовано, — сказав він, гортаючи сторінки. — Поставки, підписи, поїздки. Дмитро часто приїздив до Віктора. Я все записував.

Дмитро різко підвівся:

— Яке це має відношення до справи?

Семен Єгорович спокійно витягнув документи з папки:

— Найпряміше. Серед цих паперів є розписка, підписана вашим клієнтом.

Він зробив паузу.

— У ній Дмитро зобов’язується залишити дружину без житла до народження дитини в обмін на частку прибутку від спільної діяльності з Віктором. Копію було знайдено в архівах.

У залі запанувала тиша. Суддя простягнула руку. Адвокат Дмитра швидко переглянув документи й зблід.

— Дмитре, це правда? — запитала суддя.

Він стояв, стискаючи кулаки. Потім закрив обличчя руками.

— Він погрожував усе в мене забрати, — голос тремтів. — Казав, що позбавить спадщини, зруйнує справу. Обіцяв частку в бізнесі, якщо я… якщо зроблю цей крок.

Анна дивилася на нього й не впізнавала. Сім років спільного життя — і все обірвалося в одну мить.

Суддя поклала документи на стіл:

— Достатньо. Справу буде переглянуто з урахуванням нових обставин.

Рішення оголосили через місяць. Будинок перейшов Анні. Частина сімейної справи — теж. Віктор зник із регіону. Дмитро втратив партнерів, його бізнес почав занепадати.

Анна народила навесні. Маленький Максим спав у колисці, стискаючи кулачки. Вона дивилася на нього й думала, як близько вони були до втрати всього.

Дмитро приїжджав у вихідні. Стояв біля хвіртки, приносив пакунок і просив побачити сина. Анна дозволяла — на кілька хвилин.

Вона не пускала його далі двору. Двері були зачинені — її рукою. Ключі були в неї.

Одного разу він попросив:

— Можна хоча б трохи погратися з ним?

Анна довго дивилася на нього, а потім похитала головою:

— Не зараз. Можливо, колись. Поки що — кілька хвилин.

Він мовчки кивнув і пішов.

Анна повернулася до дому, не озираючись. У вікнах горіло світло — у її домі.

У залі суду запанувала тиша, важка й напружена. Здавалося, навіть повітря стало густішим. Дмитро стояв нерухомо, ніби не до кінця усвідомлюючи, що відбувається. Анна дивилася на нього, але в її погляді вже не було надії — лише втома.

Суддя уважно переглядала документи, що лежали перед нею. Сторінки перегорталися повільно, кожен рух звучав надто голосно.

— Суд бере перерву для вивчення нових матеріалів, — нарешті сказала вона.

Молоток опустився, і засідання було відкладене.

Анна вийшла в коридор і сіла на лавку. Руки тремтіли. Семен Єгорович мовчки простягнув їй пляшку води.

— Тримайся, — коротко сказав він. — Тепер правда на нашому боці.

Дмитро стояв осторонь. Він не підходив, не намагався заговорити. Його впевненість зникла, плечі опустилися, погляд став порожнім.

Через кілька тижнів суд оголосив рішення.

Будинок визнавали спільним майном подружжя з урахуванням обставин справи. Анна отримувала право проживати в ньому разом із дитиною. Частина сімейного бізнесу також переходила їй — як гарантія стабільності для майбутнього малюка.

Дмитро слухав мовчки. Він не заперечував. Лише кивнув, ніби все давно вирішив для себе.

Віктор зник майже одразу після суду. Казали, що виїхав з області, залишивши по собі борги й незавершені справи. Його ім’я ще якийсь час обговорювали, але швидко забули — місто завжди знаходило нові теми.

Анна народила на початку весни. Маленький Максим з’явився на світ голосно, впевнено, ніби заявляв про своє право на життя. Коли Анна взяла його на руки, їй здалося, що весь біль минулих місяців відступив.

Будинок зустрів її тишею й світлом. Вона повільно розкладала дитячі речі, вдихаючи запах чистої білизни. Це було її місце. Її дім.

Дмитро з’явився через місяць. Стояв біля хвіртки, невпевнено тримаючи пакет із дитячими речами.

— Я можу… просто подивитися? — запитав він тихо.

Анна довго мовчала, а потім кивнула.

Він тримав Максима незграбно, але обережно. Дивився на нього з таким виразом, ніби хотів щось виправити, повернути час назад.

— Він схожий на тебе, — сказав Дмитро.

— Я знаю, — відповіла Анна.

Вона дозволяла йому приходити щосуботи. Завжди ненадовго. Без зайвих слів. Без спроб виправдатися.

Одного разу він запитав:

— Ти колись зможеш пробачити?

Анна подивилася на нього уважно.

— Не знаю, — відповіла чесно. — Але я навчилася жити без очікувань. Це вже багато.

Він кивнув і більше не став питати.

Життя поступово входило в новий ритм. Анна облаштовувала дім, гуляла з коляскою, навчалася радіти дрібницям. Вона більше не озиралася назад.

Увечері, коли Максим засинав, вона дивилася у вікно на тиху вулицю й думала, що іноді втрата — це не кінець, а початок.

Двері були зачинені. Ключі — в її руках. І цього разу вона знала напевно: вона більше нікому не дозволить вирішувати за неї.