Етап 1. Тост, на який Андрій чекав — і який став вироком

— Віро, ти про що… — Андрій спробував усміхнутися, але губи здригнулися.
Він стояв із келихом, немов на сцені, й раптом зрозумів: сцена — не його.

Я спокійно взяла в нього келих і поставила на стіл. Тихо. Навіть дбайливо. Від цього в кімнаті стало ще моторошніше — гості чекали скандалу, а не крижаної тиші.

— Я про те, Андрію, — сказала я, — що в ювілею є традиція. На ювілеї говорять правду. Зазвичай — приємну. Але сьогодні, схоже, буде як є.

Хтось за столом нервово кашлянув. Подруга родини Галя відразу втупилася в серветку — вигляд у неї був такий, ніби вона все знала і лише сподівалася, що це станеться не при ній.

Вероніка сиділа на краю дивана, стискаючи сумочку. Пальці тремтіли. Вона дивилася на Андрія — не на мене. І в цьому було все: вона прийшла сюди не «в гості», вона прийшла за його вибором.

— Віро… — прошепотів Андрій, намагаючись підійти ближче. — Давай не тут…

— Тут, — перебила я. — Ти ж зробив «тут». Ти сам привів її «тут». Отже, й розмова буде «тут».

Я підняла келих.

— За ювіляра, — сказала я спокійно. — За чоловіка, який уміє запрошувати жінок на свята. Іноді навіть занадто добре.

По столу прокотився нервовий смішок — не від радості, а від страху.

Етап 2. «Я знала» — слова, від яких у Андрія побіліли скроні

Андрій різко повернувся до Вероніки, ніби хотів знищити її поглядом.

— Віро… ти… ти що, перевіряла мій телефон? — видавив він.

Я ледь усміхнулася. Не тому, що було смішно. А тому, що це було передбачувано.

— Андрію, — сказала я, — ти справді думаєш, що жінка, яка прожила з тобою тридцять років, дізнається про зраду лише з телефону?

Я обвела поглядом гостей.

— Я знала про його походеньки. Уже давно.
Знаєте чому? Тому що брехня має запах. Не метафорично — буквально. Він приходив по п’ятницях із чужими парфумами на комірі. Почав ховати чеки. Раптом «полюбив» душ по три рази на день. Почав говорити: «Не чіпай мою куртку», ніби там не бруд — а доказ.

Андрій сіпнув плечем:

— Це… це маячня…

— Маячня? — я кивнула. — Тоді скажи, чому ти орендуєш квартиру по четвергах? Чому перекази йдуть на картку «В. С.»? Чому ти «працюєш допізна» саме в ті дні, коли «В. С.» викладає фото з ресторанів?

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як хтось цокнув зубами об край келиха.

Вероніка здригнулася й нарешті підняла на мене очі. У них не було тріумфу. Лише страх.

Етап 3. Ювілейний стіл стає судом — без криків і істерик

Мій син Артем, який до того допомагав на кухні, завмер у дверях. Він подивився на Андрія так, ніби бачив його вперше.

— Тату, це правда? — глухо спитав він.

— Артеме, не лізь… — сіпнувся Андрій.

— Я не лізу, — Артем зробив крок уперед. — Я питаю.

Гості опустили очі. Ніхто не хотів бути свідком чужої сімейної катастрофи, але піти зараз було неможливо.

— Віро, ти зараз влаштуєш ганьбу на весь дім. Давай потім. Без цирку.

Я поклала долоні на край столу.

— Цирк влаштував ти, — сказала я тихо. — Я просто показую номер.

Я подивилася на Вероніку:

— Вероніко, як вам салат? Я готувала його за рецептом Андрія. Він любить, коли «все як удома». Кумедно, правда?

Вона ковтнула. На мить їй захотілося встати й піти, але ноги не слухалися.

— Я… я не знала… — прошепотіла вона.

— Не знали, що в чоловіка є дружина? Чи не знали, що ювілей — це не романтичне побачення?

Етап 4. Андрій намагається зробити дружину винною — і провалюється

— Ти сама… — раптом підвищив голос Андрій. — Ти мене довела! Ти холодна! Вічно втомлена! Вічно «син», «робота», «хвора мама»! Коли ти востаннє дивилася на мене як на чоловіка?

Я спокійно видихнула. Це теж було очікувано.

— Добре, — кивнула я. — По пунктах.

Я повернулася до гостей:

— Коли в Андрія була іпотека — я працювала на півтори ставки.
Коли його мама хворіла — я доглядала за нею.
Коли він «втомлювався» — я тягнула побут.
А тепер він каже, що я «холодна», бо в мене не залишилося сил ще й підтримувати його самооцінку.

Я подивилася на нього:

— Ти хотів жінку, яка завжди усміхається й завжди готова? Тоді треба було шукати не коханку, а акумулятор. Із зарядкою.

Етап 5. Я дістала те, що ховала місяць

Я підійшла до комоду, відкрила шухляду й дістала білий конверт. На ньому було написано: «Андрію».

— Я хотіла зробити сюрприз. Але сьогодні сюрпризи взаємні.

— Що це? — напружився він.

— Документи. Заява на розлучення. Роздруківки твоїх переказів. І договір оренди тієї квартири, де ти «працював допізна». Ти погано ховаєш речі, Андрію. Як і свою брехню.

— Ти все підготувала?..

— Так. Бо я не збиралася жити в приниженні. Я просто чекала, коли ти сам обереш — піти тихо чи зробити все публічно.

— Він обрав публічно. Я не заважала.

Етап 6. Коханка розуміє, що вона не королева

Вероніка встала, тремтячими руками поправляючи сукню.

— Він казав, що ви давно живете як сусіди…

— Звісно, — втомлено сказала я. — Так завжди кажуть.
Людина, яка зрадила раз, зрадить і вдруге. Ви це ще побачите.

Вона подивилася на Андрія вже інакше — як на чоловіка, що обіцяв свято, а приніс ганьбу.

Етап 7. Син каже те, чого ніхто не чекав

— Тату, — сказав Артем тихо. — Ти міг піти по-людськи. Але ти привів її сюди. Значить, хотів, щоб мама побачила й проковтнула.

— Не смій так зі мною говорити!

— А як ти говориш з мамою? Як з обслугою?

Етап 8. Я не кричала — але всі зрозуміли, що це кінець

— Ти можеш доїсти. Торт є. Але після цього ти збираєш речі й ідеш. Сьогодні.

— Ти не можеш мене вигнати. Це наш дім.

— Квартира оформлена на мене. Спадщина. Пам’ятаєш?

— Ти руйнуєш тридцять років…

— Ні. Це ти руйнував пів року. Я просто перестала тримати.

Етап 9. Гості йдуть — а Андрій залишається сам

Свято розсипалося, як картковий будинок.

Вероніка пішла.

— Буде інакше, — сказала я їй тихо. — Для всіх нас.

Етап 10. Спроба повернутися, коли двері вже зачинені

— Ти пробачиш? — спитав він.

— Я не ненавиджу тебе. Але я тобі більше не вірю. А без віри немає «ми».

Артем поставив поруч його куртку.

— Тату. Іди.

Епілог

Вранці квартира пахла салатом і незапаленими свічками. Я відчинила вікно — холодне повітря було чесним. Без чужих парфумів і без брехні.

Я зрозуміла: мені не треба звикати до самотності.
Мені треба звикати до свободи.

Повідомлення від Андрія я залишила без відповіді.

Свято закінчилося.
А моє життя — нарешті почалося знову.