— З хороших чи з поганих? — повторив детектив, повільно обертаючи ложечку між пальцями.

— Із поганих, — Марина обхопила чашку долонями, аби приховати тремтіння. — Якщо вже різати — то до кінця.

Він кивнув, дістав із рюкзака тонку теку й планшет.

— Тоді так. Погана новина в тому, що ви не дарма мені заплатили.
Він увімкнув екран і повернув його до Марини.
— Це субота. Час — 03:21. Камера біля під’їзду вашого будинку.

На екрані — знайомий фасад. Ніч. Андрій виходить із під’їзду. Не сам.

Віка. У його худі, з розпатланим волоссям, сміється, притискаючись до нього плечем. Він обіймає її за талію, цілує в скроню. Вони йдуть до стоянки. За хвилину спалахують фари — їхня сімейна машина.

По спині Марини прокотилася крижана хвиля. Повітря в кафе стало густим і важким.

— Далі, — хрипко сказала вона.

— Далі — парковка біля готелю, — детектив перегорнув запис. — Той самий день. 03:47. Номер заброньовано на ім’я Віри Нікітіної.

— …моєї подруги, — тихо закінчила Марина.

На відео Віка біля рецепції. Андрій поруч, усміхається. Вони беруть ключ-карту й заходять у ліфт.

— Камери в коридорі. 04:02. Його рука в неї на талії, її — на його шиї. Далі, думаю, вам не потрібно.

Марина мовчки кивнула. Її обличчя стало кам’яним.

— А тепер хороші новини? — спитала вона.

— По-перше, — детектив простягнув аркуш, — з ваших рахунків нічого не зникло. Картка, яку ви заблокували, у безпеці. Була одна спроба зняття — у відділенні банку. Віка. Старий ПІН. Після відмови більше не намагалася.

Марина видихнула.

— По-друге, щодо компанії. Андрій листується з конкурентом. Передавав файли з комерційними пропозиціями, список ключових клієнтів і чорновик презентації ювілейного проєкту. Але поки що — без договорів і грошей. Ви встигаєте їх випередити.

— Їх?

— Віку. — Він показав ще один скрин. — Вона вже призначила зустріч із вашим конкурентом на понеділок. Тема листа: «Конфіденційна пропозиція». Андрій — у копії.

Марина мовчала.

— Вони розраховують, що на ювілеї ви будете виснажені. Хочуть запропонувати себе як новий «тандем».

— На базі моєї стратегії. Моїх клієнтів. Моєї команди, — прошепотіла Марина.

— Саме так.

— Ви можете записати їхню розмову? — після паузи спитала вона.

— Уже зроблено, — усміхнувся детектив. — Сьогодні в них зустріч. Файл отримаєте завтра.

Марина підвелася.

— Дякую. Далі я сама.

— Ви впевнені, що готові довести це до кінця? — запитав він. — Не лише як дружина, а як власниця бізнесу.

— Я не рятую тих, хто риє мені яму. Я будую міст — для себе і для тих, хто цього вартий.

Вдома Марина не влаштувала скандалу. Вона приготувала вечерю, допомогла Кості з уроками, перевірила пошту.

— Я пізно, — сказав Андрій. — Монтаж. У кафе. Віка допоможе з текстами.

— Добре, — спокійно кивнула Марина.

Коли двері зачинилися, вона дістала теку з документами компанії. Власник — один. Вона.

Уночі Марина не спала. О 03:14 телефон завібрував. Вона не взяла його.

Вранці, поки Андрій був у душі, вона побачила повідомлення:
«Віка: Дякую за ніч. Ти геній».

Марина мовчки поклала телефон на місце.

Юрист уважно вислухала Марину.

— Отже: обмежуємо доступ чоловіка до фінансів, готуємо наказ про зняття з посади, юридично фіксуємо ваше одноосібне управління.

— Так. Після ювілею.

— Вам доведеться бути холодною. Не як дружина. Як власниця.

— Я впораюся.

За два дні Марина отримала аудіо. В машині вона слухала голоси:

— На ювілеї вона підпише, не дивлячись…
— А якщо передумає?
— Усе вже буде нашим…

Сліз не було. Усередині — тиша.

На флешці з’явився ще один файл.

Свято почалося ідеально. Марина вийшла на сцену, подякувала команді й запросила Андрія показати відео.

Екран загорівся…
А потім змінився.

Під’їзд. Ніч. Готель. Аудіо.

Тиша в залі стала оглушливою.

— Це найчесніше відео в моєму житті, — спокійно сказала Марина. — І тепер я змушена ухвалити рішення.

Вона зачитала накази.

Андрія і Віку вивели.

— Ми продовжимо, — сказала Марина залу. — Але вже без них.

І зал аплодував.

Контракти збереглися. Компанія вистояла.

Андрій підписав документи. Без скандалу.

— Я люблю нашого сина. Себе. А тебе — вже ні, — сказала Марина.

Минув рік.

Компанія зросла. Костя став спокійнішим.
Марина знову почала малювати.

Телефон лежав поруч, екраном догори.

О 03:14 він засвітився.

Новий проєкт. Нові можливості.

Марина посміхнулася.

Вона більше не боялася нічних дзвінків.
Бо найстрашніше вже сталося.
І вона не лише вижила — вона побудувала нове життя.

Минув ще місяць після того нічного дзвінка о 03:14. Марина дедалі частіше ловила себе на думці, що прокидається без тривоги. Телефон більше не здавався ворогом. Він став просто інструментом — для роботи, планів, майбутнього.

Компанія жила новим ритмом. Без зайвого шуму, без інтриг. Люди працювали спокійніше, уважніше. Наче з повітря зникла напруга, яку раніше ніхто не помічав, але всі відчували.

Марина не намагалася бути «залізною леді». Вона просто була чесною. Із собою — насамперед.

Нову директорку з розвитку, Олену, команда спершу сприйняла насторожено. Тиха, без гучних слів, без демонстративних ідей. Але за місяць стало зрозуміло: вона не будувала кар’єру на презентаціях — вона будувала процеси. І це працювало.

— Знаєш, — сказала якось Олена, затримавшись у кабінеті Марини, — у вас рідкісний стиль керівництва. Ви не тиснете. Ви даєте відповідальність.

Марина лише усміхнулася.

— Я колись надто довіряла. Тепер просто вчуся розрізняти.

У п’ятницю вона забирала Костю зі школи. Він ішов поруч, тримаючи її за руку, і розповідав про шкільний проєкт.

— Мам, а ти вже не сумуєш? — несподівано спитав він.

Марина зупинилася.

— За чим?

— Ну… за татом. За тим, як було раніше.

Вона присіла, щоб бути з ним на одному рівні.

— Я іноді сумую за тим, що уявляла. Але не за тим, що було насправді. Це різні речі, — сказала вона чесно. — А ти?

Костя подумав.

— Я радий, що ти тепер спокійна.

Ці слова виявилися важливішими за будь-які звіти й контракти.

Андрій більше не дзвонив. Лише надсилав короткі повідомлення про графік зустрічей із сином. Без емоцій. Без натяків. Він ніби зменшився — став тінню того, ким був колись.

Віка зникла з поля зору. Іноді Марина чула від знайомих, що та змінює роботу за роботою, місто за містом. Ніби намагається втекти не від людей — від власного відображення.

Одного вечора Марина залишилася в офісі допізна. За вікном мерехтіли вогні міста. Вона дістала з шухляди блокнот і відкрила чисту сторінку.

Колись вона записувала тут ідеї для бізнесу. Тепер написала зверху:
«Моє життя. Новий етап».

Першим пунктом було не «прибуток» і не «стратегія».

Першим було слово: спокій.

Телефон завібрував. Повідомлення від детектива:
«До речі, у вас рідкісний талант — бачити правду раніше, ніж більшість. Бережіть його».

Марина всміхнулася і відклала телефон.

Уночі їй наснився сон: вона йде мостом. Під ним — глибока темна яма. Але міст міцний. Він не хитається. І вона знає — назад повертатися не потрібно.

О 03:14 вона прокинулася. Без страху. Без серцебиття.

Телефон мовчав.

Марина перевернулася на інший бік і заплющила очі.

Бо тепер вона точно знала:
іноді життя дзвонить уночі не для того, щоб зламати.
А для того, щоб попередити — і дати шанс встигнути врятувати себе.