Ірина стояла біля вікна й дивилася на сірі жовтневі хмари. За склом повільно кружляло перше жовте листя, зриваючись із тополь у дворі. Квартира, в якій вона провела дитинство й юність, тепер стала її єдиним прихистком. Три роки тому мама оформила дарчу, сказавши тоді просто:
— Нехай буде твоя. Щоб потім не було жодних суперечок.
Тоді Ірина лише відмахнулася, не бажаючи думати про погане. А тепер ці слова звучали пророче. Мами не стало два тижні тому. Рак не залишив шансів, хоча жінка боролася до останнього. Ірина провела з нею останні місяці, чергувала в лікарні, тримала за руку, коли біль ставав нестерпним.
Після похорону дім спорожнів. Чоловік Олег приїжджав двічі — допоміг з документами та з’їздив на кладовище обрати пам’ятник. На цьому його участь закінчилася. На запитання, чому він не залишається з нею хоча б на ніч, відповів коротко:
— У мене робота. Ти ж розумієш.
Розуміла. Олег завжди вмів знаходити причини не брати участі в тому, що вимагало емоцій або зусиль. Вісім років шлюбу навчили Ірину не чекати від чоловіка підтримки. Швидше — формальну присутність, коли цього вимагали пристойності.
Сьогодні були поминки. Ірина встала рано, хоча спала уривками. Усю ніч прокручувала в голові список справ: замовити їжу, накрити стіл, зателефонувати родичам і маминим колегам. Усе робила сама — бо більше нікому. Олег обіцяв приїхати до обіду, свекруха Тамара Іванівна теж підтвердила, що буде.
Близько другої години квартира наповнилася людьми. Приїхали далекі родичі, сусіди, мамині подруги по роботі. Усі говорили напівголосом, обіймали Ірину, висловлювали співчуття. Вона приймала ці слова, намагаючись триматися. Сльози душили, але вона не дозволяла собі зламатися. Не зараз. Не при всіх.
Олег з’явився близько третьої. Зайшов до кімнати, кивнув гостям, сів за стіл. Ірина помітила, що він виглядає втомленим, але питати не стала. Було не до цього.
Стіл накрили у великій кімнаті. Ірина розставила тарілки, розклала прибори, принесла салати й гарячі страви. Гості сідали, хтось наливав компот, хтось різав хліб. Атмосфера була важка, але стримана. Так і має бути.
І тут у передпокої почулися двері. Ірина обернулася, думаючи, що хтось запізнився. У дверях стояла Тамара Іванівна. Темний костюм, акуратно вкладене волосся. Але в руках — не їжа й не квіти, а велика валіза на коліщатках.
У кімнаті стало тихо. Валіза виглядала настільки недоречно, що всі завмерли. Свекруха закотила її всередину, поправила комір і голосно сказала:
— Раз твоєї мами більше немає, тепер я тут поживу. Місця вистачить.
Ірина завмерла. Рука з ополоником зависла над каструлею. Сусідка тітка Валя поперхнулася. Олег підняв голову, але промовчав. Хтось ніяково всміхнувся, вирішивши, що це жарт. Але Тамара Іванівна не жартувала.
Вона зняла туфлі й пройшла до кімнати, тягнучи валізу за собою. Зупинилася біля комода.
— Тут мені буде зручно. Ліжко пересунемо до вікна, тумбочку можна прибрати.
Навколо сиділи люди, що прийшли пом’янути маму Ірини. На полиці стояла її фотографія в чорній рамці. А свекруха говорила про перестановку меблів.
— Тамаро Іванівно, — тихо сказала Ірина, — може, пізніше? Зараз поминки.
— А що такого? Я ж не заважаю. Мені тут жити, треба розуміти, як усе влаштовано.
Олег мовчав, дивлячись у тарілку. Гості ніяково переглядалися.
— Оселедець під шубою я не люблю, — додала свекруха. — Але на перший раз зійде.
Ірина глибоко вдихнула.
— Сідайте, будь ласка. Зараз будемо поминати.
Після цього гості почали розходитися. Зрештою залишилися лише Ірина, Олег і Тамара Іванівна.
— Ну що ж, — сказала свекруха. — Олеже, допоможи занести валізу. А ти, Ірино, прибери тут.
— Ви розумієте, що це моя квартира? — тихо, але твердо сказала Ірина.
— Яка ще твоя? Олег — мій син. Значить, квартира сімейна.
— Дарча оформлена на мене до шлюбу. Це моя власність.
Свекруха знітилася, а потім звернулася до сина:
— Олеже, ти це дозволиш?
— Мам… може, не сьогодні…
— Заберіть валізу й ідіть, — сказала Ірина.
Наступного ранку вони прийшли знову. З валізою. Ірина впустила їх, вислухала — і викликала поліцію.
— У вас десять хвилин, щоб піти самостійно, — сказала вона спокійно.
Вони пішли.
Після цього Ірина зрозуміла: дім — це не просто стіни. Це кордони. І вона більше нікому не дозволить їх порушувати.
Через день Олег подзвонив.
— Це ж сім’я…
— Сім’я — це повага, — відповіла Ірина. — Забери речі. Ключі залиш.
Вона поклала слухавку й подивилася у вікно. Жовте листя кружляло в повітрі. Жовтень добігав кінця.
Квартира знову належала лише їй.
І пам’яті мами, яка все передбачила.
Ірина знала: тепер вона зможе постояти за себе. Навіть якщо доведеться бути самій.
Ірина зачинила двері й повільно сповзла по них на підлогу. Ноги тремтіли, наче після довгої хвороби. У квартирі стояла тиша — густа, дзвінка, майже болюча. Та сама тиша, яка з’являється після бурі, коли ще не зрозуміло, чи все вже закінчилося.
Вона підвелася, пройшлася кімнатою. Валізи не було. Запах чужих парфумів ще тримався в повітрі, наче нагадування: небезпека була поруч. Ірина відчинила вікно, впустила холодне жовтневе повітря. Стало легше дихати.
На поличці стояла мамина фотографія. Ірина підійшла ближче, торкнулася рамки пальцями.
— Я зробила правильно? — тихо запитала вона, не чекаючи відповіді.
Телефон завібрував. Повідомлення від Олега:
«Ти перегнула. Мама плакала. Так не роблять у сім’ї».
Ірина перечитала кілька разів. Усміхнулася — гірко, майже байдуже. Раніше ці слова змусили б її сумніватися, виправдовуватися, шукати компроміс. Але щось у ній остаточно зламалося ще того дня, на поминках, коли в передпокої з’явилася валіза.
Вона набрала відповідь повільно, чітко підбираючи слова:
«Сім’я не приходить на поминки з валізою. Забери свої речі завтра. Я подаю на розлучення».
Натиснула «надіслати» й одразу відклала телефон. Руки більше не тремтіли.
Тієї ночі Ірина вперше за довгий час заснула без снодійного. Сон був неглибоким, але спокійним. Їй снилася мама — не хвора, не втомлена, а така, якою вона була раніше: у домашньому халаті, з чашкою чаю, з легкою усмішкою.
— Молодець, — сказала мама уві сні. — Я для того й оформила квартиру.
Вранці Ірина прокинулася з відчуттям дивної ясності. Попереду було багато справ: юрист, заява, розмова з Олегом, нові правила життя. Але страху не було. Була втома — і рішучість.
Олег прийшов ближче до обіду. Стояв у дверях, ніби чужий. Без звичної самовпевненості, без наказового тону матері за спиною.
— Ти серйозно? — спитав він тихо.
— Так.
— Через одну сцену?
Ірина повільно похитала головою.
— Не через сцену. Через вісім років. Через мовчання. Через те, що ти сидів за столом і дивився в тарілку, коли твою дружину принижували в її ж домі.
Олег опустив очі. Вперше за весь час він виглядав розгубленим.
— Мама просто… вона звикла керувати.
— А ти звик дозволяти, — спокійно відповіла Ірина. — Але це більше не моя проблема.
Він забрав речі швидко. Без скандалів. Без слів на прощання. Коли двері за ним зачинилися, Ірина не заплакала. Вона сіла на підвіконня й довго дивилася у двір, де вітер ганяв листя між лавками.
Через тиждень вона змінила замки. Через місяць — подала документи. Через два — почала робити ремонт. Не «реновацію», як любила говорити свекруха, а свій, простий, чесний ремонт — під себе.
У квартирі стало більше світла. Більше простору. Більше тиші, яка вже не тиснула, а заспокоювала.
Ірина іноді ловила себе на думці, що самотність — це не завжди про втрату. Іноді це про свободу. Про право не пускати у свій дім тих, хто приходить із валізою, а не з повагою.
Мама знала.
Ірина навчилася.