Двері клацнули так тихо, що Марина спочатку навіть не зрозуміла, що чоловік повернувся. Вона сиділа на кухні, допиваючи холодний чай після нічної зміни в лікарні, й дивилася у вікно на сіре ранкове небо. Втома навалилася важким тягарем, але заснути вона не могла. Щось не давало спокою.

Ігор пройшов до кімнати, навіть не зазирнувши на кухню. Не привітався. Марина почула, як він кинув ключі на тумбочку, як заскрипіло ліжко під його вагою. Вона допила чай, поставила чашку в мийку й пішла до спальні.

Він лежав на ліжку поверх ковдри, уткнувшись обличчям у подушку. Від нього пахло цигарками й чужими парфумами — солодкими, нудкими, зовсім не такими, якими користувалася Марина.

— Де був? — рівно, без емоцій запитала вона.

Ігор не повернув голови.

— У матері. Їй стало зле, просила приїхати.

Це була брехня. Марина одразу це зрозуміла. Свекруха Зінаїда Петрівна ніколи не телефонувала вночі. Вона взагалі рідко дзвонила синові — воліла, щоб він сам приходив до неї, немов вірний паж до королеви.

— О третій ночі? — уточнила Марина.

— Їй стало погано, — буркнув Ігор у подушку. — Піднявся тиск.

Марина сіла на край ліжка. Усередині щось обірвалося, але зовні вона залишалася спокійною. За десять років роботи медсестрою в реанімації вона навчилася тримати себе навіть тоді, коли всередині все кричало.

— Отже, в твоєї матері піднявся тиск, і ти поїхав до неї о третій ночі. А повернувся лише о сьомій ранку. Чотири години. Що ти там робив чотири години, Ігоре?

Він нарешті повернувся до неї. В його очах читалася роздратована вина.

— Міряв тиск, давав таблетки, чекав, поки їй полегшає. Чого ти до мене чіпляєшся? Мати — це святе!

Марина встала й подивилася на нього зверху вниз.

— Подзвони свекрусі. Просто зараз. При мені.

Ігор насупився.

— Навіщо?

— Я хочу дізнатися, як вона себе почуває після такої ночі, — спокійно сказала Марина. — Як невістка, я маю проявити турботу. Дзвони.

Запала довга пауза. Ігор дивився на дружину, і Марина бачила, як у його голові гарячково змінюються думки. Він зрозумів, що попався. Повільно дістав телефон, глянув на екран і сховав його назад.

— Ще рано. Розбуджу.

— Дивно, — тихо відповіла Марина. — Уночі будити можна, а вранці — ні?

Вона вийшла з кімнати й сіла на кухні. Руки тремтіли, але вона стиснула їх у кулаки. Не зараз. Зараз не можна зламатися.

За годину Ігор вийшов уже одягнений.

— Я ввечері затримаюся, — сказав він. — Робота.

Марина кивнула.

— Звісно. Затримайся.

Коли двері за ним зачинилися, Марина набрала номер свекрухи.

— Алло, Зінаїдо Петрівно? Доброго ранку. Це Марина. Як ви себе почуваєте?

— Нормально. А що сталося?

— Ігор казав, що вночі у вас піднявся тиск. Він був у вас до ранку.

Настала пауза.

— Ні, — нарешті сказала свекруха. — Ігор не приїжджав. У мене все гаразд.

Марина заплющила очі.

— Зрозуміло. Дякую. Перепрошую.

Це вже був не здогад. Це був факт.

Того ж дня Марина почала збирати речі.

Увечері Ігор повернувся в квартиру, де панувала неприродна тиша.

— Марина? — покликав він.

Вона вийшла зі спальні в чорній сукні, зібрана, спокійна.

— Я була в нотаріуса, — сказала вона. — Завтра подаю на розлучення.

Він завмер.

— Що?

— Я все знаю. Про твою жінку з роботи. Про орендовану квартиру. Про те, що це триває вже пів року.

— Хто тобі це сказав?

— Твоя мати, — гірко всміхнулася Марина. — Коли зрозуміла, що ти прикривався нею.

Ігор опустився на стілець.

— Це не те, що ти думаєш…

— Саме те. Ти брехав мені пів року.

Вона говорила спокійно, без крику. Про зраду. Про брехню. Про те, що найбільше болить не сам вчинок, а боягузтво й нечесність.

— Я хотів усе виправити…

— Ні, — твердо сказала Марина. — Я віддала тобі десять років життя. Більше — ні.

Вранці він поїхав.

Минув рік.

Марина стояла в новій квартирі — маленькій, затишній, повністю своїй. Без минулого болю, без виправдань, без страху.

Вона поставила чайник, взяла улюблену чашку й подивилася у вікно.

— Я змогла, — тихо сказала вона.

І це була правда.

Життя продовжувалося. Нове. Світле. Її власне.

Кафе було невелике, затишне, з м’яким світлом і запахом свіжозмеленої кави. Марина прийшла на п’ять хвилин раніше й сіла біля вікна. Вона помітила, що більше не нервує, як раніше перед будь-якою зустріччю. Усередині було спокійно. Ні страху, ні очікування — лише цікавість.

Олексій з’явився рівно вчасно. Високий, охайно вдягнений, з уважним поглядом і легкою, трохи сором’язливою усмішкою.

— Марина? — запитав він.

— Так, — вона усміхнулася у відповідь. — Приємно познайомитися.

Розмова зав’язалася легко. Вони говорили про роботу, про книги, про подорожі, які обидва відкладали «на потім» у попередньому житті. Марина ловила себе на думці, що їй не потрібно нічого доводити, не потрібно бути зручною чи правильною. Вона просто була собою — і цього було достатньо.

— Ти дуже змінилася за цей рік, — сказала Ірина, яка приєдналася до них трохи пізніше. — Я пам’ятаю тебе іншою. Тихішою.

Марина кивнула.

— Я довго жила не своїм життям. А тепер навчаюся слухати себе.

Олексій подивився на неї з повагою, без жалю й без допитливості. І це їй сподобалося.

Вони почали зустрічатися не поспішаючи. Без гучних обіцянок, без слів «назавжди». Просто прогулянки, кава, розмови допізна. І кожного разу Марина перевіряла себе: чи не зникає вона знову в іншій людині? Ні. Вона залишалася цілісною.

Одного вечора пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Ігор.

— Мені більше нікуди йти, — сказав він втомлено. — Я все втратив.

Марина дивилася на нього спокійно. Без злості. Без болю.

— Ти втратив не мене, Ігорю. Ти втратив себе задовго до цього, — відповіла вона. — Але це вже не моя відповідальність.

Вона не запросила його зайти. Просто зачинила двері. І відчула не порожнечу, а полегшення.

Минали місяці. Марина записалася на курси, про які мріяла роками. Змінила відділення в лікарні. Почала більше подорожувати — навіть якщо це були короткі поїздки на вихідні. Вона вчилася радіти дрібницям: ранковому світлу, тиші, власному вибору.

З Олексієм усе складалося рівно й спокійно. Він не намагався її рятувати, не вимагав жертв. Він був поруч — і цього вистачало.

Одного разу Марина зловила себе на думці, що сміється вголос. Просто так. Без причини.

— Ти щаслива? — запитав він.

Вона замислилася. А потім упевнено кивнула.

— Так. І вперше я знаю, чому.

Вона більше не боялася самотності. Бо зрозуміла: найстрашніше — бути самотньою поруч із кимось. А цього в її житті більше не буде.

Марина дивилася у вікно своєї нової квартири й думала про те, що іноді кінець — це не трагедія, а початок. Початок життя, де ти обираєш себе. І це — найважливіший вибір.