Батько вручив доньці на весіллі звичайний конверт. Рідня нареченого перезирнулася й усміхнулася. Донька відкрила й прочитала. Потім мовчки передала нареченому. Він прочитав — і повільно опустився на стілець…

Весілля святкували в ресторані «Золотий павич» — найдорожчому закладі на весь район.

Тамара Геннадіївна, мати нареченого, особисто обирала меню й навіть сорт троянд для букетів. Вона звикла все робити сама — такий у неї характер.

Це була владна, кремезна жінка з золотими перснями на кожному пальці та поглядом, від якого продавці на ринку одразу зменшували ціну. Її син Артем одружувався з Аліною — тихою, світловолосою дівчиною з сумними очима. Тамара Геннадіївна невістку лише терпіла — як щось неминуче.

Дівчина була з бідної родини, без зв’язків і без посагу. Мати померла, коли Аліні було п’ять років. Батько — звичайний заводський робітник, Віктор Степанович.

Руки в нього були мозолясті, піджак — ніби з чужого плеча, а сам він завжди мовчав і дивився в підлогу.

— Артем міг би знайти й кращу, — шепотіла Тамара Геннадіївна своїй сестрі Раїсі ще під час знайомства родин. — Але закохався без тями.

— Нічого, якось переживеться. Головне — слухняна. А батько її… ти б його бачила.

Раїса лише кивала, стискаючи нафарбовані губи. Вона теж не підтримувала цей шлюб. Їхня родина володіла мережею будівельних магазинів, у Леоніда, чоловіка Тамари, був автосервіс і кілька майстерень. А що міг дати Віктор Степанович? Маленьку кімнату чи стару техніку?

На весіллі родичі нареченого займали більшу частину зали. Це були галасливі, впевнені в собі люди в дорогих костюмах — із гучним сміхом і широкими жестами. З боку нареченої сиділо лише з десяток гостей: далекі родичі, кілька подруг і сусідка тітка Зоя, яка допомагала Аліні з весільною сукнею. Віктор Степанович сидів скраю, майже непомітний.

Піджак він усе ж купив новий — синій, простий, але охайний. Краватку зав’язав трохи незграбно, і Аліна перед церемонією поправила її тремтячими руками.

— Тату, чому ти такий блідий? — тихо спитала вона.

— Усе добре, доню. Усе буде добре…

Тости лунали один за одним, але Віктор Степанович майже не чув слів. Він сидів рівно, склавши руки на колінах, і дивився перед собою, ніби відлічував хвилини. Аліна час від часу кидала на батька тривожний погляд. Вона відчувала: він хвилюється не просто так.

Леонід, батько нареченого, знову підвівся з келихом.

— За нову родину, — промовив він упевнено. — За те, щоб у домі завжди був достаток, а діти росли в любові й стабільності.

Слово «достаток» він вимовив з особливим наголосом. Тамара Геннадіївна схвально кивнула й усміхнулася гостям.

Після чергових оплесків тамада взяв мікрофон:

— А тепер, дорогі гості, слово для подарунка має батько нареченої!

У залі прокотилася хвиля шепоту. Хтось навіть стримав усмішку. Усі чекали чогось скромного, формального — можливо, кількох теплих слів і символічного презенту.

Віктор Степанович повільно підвівся.

В руках у нього був простий білий конверт. Без стрічок, без написів. Він виглядав майже порожнім.

Тамара Геннадіївна перезирнулася з Раїсою.

— Ну ось, — тихо прошепотіла вона. — Зараз усе стане на свої місця.

Леонід відкинувся на спинку стільця й схрестив руки на грудях. Він уже знав, що побачить.

Віктор Степанович підійшов до доньки. Його кроки були рівними, а голос — спокійним.

— Це тобі, Алінко, — сказав він. — Прочитай.

Аліна розгублено всміхнулася. Вона очікувала побачити листа або побажання. Обережно відкрила конверт — і дістала один аркуш паперу.

Вона почала читати.

Спочатку її обличчя залишалося спокійним. Потім брови трохи піднялися. Очі ковзали рядками дедалі швидше. А за мить вона різко зблідла.

— Аліно? — тихо озвалася тітка Зоя, напівпідвівшись зі стільця.

Аліна дочитала до кінця. Її пальці тремтіли. Вона підняла погляд на батька.

Віктор Степанович дивився на неї рівно й спокійно. В його очах не було ні тривоги, ні сумнівів — лише полегшення. Наче він дуже довго ніс важку ношу і нарешті поставив її на землю.

Не сказавши жодного слова, Аліна простягнула аркуш Артемові.

— Подивись, — прошепотіла вона.

Артем узяв папір з нерозумінням. Він не поспішав читати, ніби не хотів псувати святковий момент. Та все ж опустив очі на текст.

Минуло кілька секунд.

Його обличчя змінилося. Самовпевненість зникла, поступившись здивуванню. Потім — напрузі. Він перечитав перший абзац ще раз, повільніше.

У залі запала тиша.

Тамада завмер з мікрофоном у руці. Гості перезиралися, не розуміючи, що відбувається.

Артем читав далі. Його пальці стискали аркуш дедалі сильніше. Він ковтнув повітря, ніби раптом стало важко дихати.

— Це… — почав він, але замовк.

Він дочитав до кінця. Потім повільно опустився на стілець, ніби ноги перестали його тримати.

Тамара Геннадіївна насторожилася.

— Артеме, що там таке? — різко запитала вона.

Він підняв на неї погляд.

— Це документи, — сказав він глухо. — На будинок.

— Який ще будинок? — не зрозуміла Раїса.

— Той самий, — спокійно відповів Віктор Степанович. — Старий, за містом. Я його викупив ще десять років тому. Оформлений на Аліну.

У залі знову прокотилася хвиля шепоту.

— Там не просто будинок, — додав Артем, дивлячись у папери. — Там земля… І все без обтяжень.

Тамара Геннадіївна повільно випрямилася.

— Ви хочете сказати… — почала вона, але слова застрягли в горлі.

— Я нічого не хочу сказати, — відповів Віктор Степанович. — Я просто віддав доньці те, що належить їй. Не грошима. А спокоєм.

Аліна дивилася на батька зі сльозами в очах.

— Ти ж казав, що в нас нічого немає… — прошепотіла вона.

— Я казав, що ми жили скромно, — м’яко відповів він. — А не бідно.

Він повернувся до гостей.

— Я працював усе життя. Мовчки. Не для показу. Щоб у моєї доньки завжди був вибір.

У залі було тихо.

Навіть Тамара Геннадіївна мовчала.

Аліна раптом зрозуміла: цей конверт був не подарунком. Це було пояснення. І захист. І відповідь на всі погляди, всі сумніви й усі мовчазні докори, які вона відчувала роками.

Вона підійшла до батька й обійняла його.

І вперше за весь вечір Віктор Степанович усміхнувся.