Микола швидко зайшов до ресторану — він і так запізнився майже на цілу годину. Зняв дорогу куртку й у відчинених дверях одразу впізнав знайомі до болю обличчя. Он Мішка Голубєв наливає коньяк у келихи собі та другові — Петьці Разумовському. Як завжди — удвох, пліч-о-пліч. Двоє вірних друзів, які завжди ділили між собою пригоди, відповідальність і навіть останній шматок хліба. Навіть в армії служили разом і повернулися додому одночасно. Дружба зі шкільних років — рідкісне явище. Чув, що відкрили спільну автомайстерню. Щоправда, полюбляють гучні застілля.

Валентина… Помітно змінилася. Мабуть, має вже велику родину — вона завжди мріяла про дітей. Ще у школі опікувалася молодшими учнями, бігала до них на кожній перерві, водила до музеїв. Для неї це було справжнім покликанням — виховувати.

Машка Жукова накладала собі салат, у погляді — втома й сум. Схудла, стала блідою. Колись у школі вона постійно кепкувала зі Степка Сухенка — доброго, хоч і незграбного хлопця. Ольга Осипова — справжня гордість: кілька років тому Микола бачив її по телевізору як кращу вчительку року. Вона росте професійно й навчає нове покоління. Такі люди викликають повагу.

Промайнув Димка Нікітін — надто худий, з втомленим обличчям. Треба буде дізнатися, чи все з ним гаразд. Роки… Лише на таких зустрічах розумієш, як швидко плине час.

А це хто? Маргарита! Шкільна королева. У червоній елегантній сукні, з дорогим намистом на шиї. Вигляд ефектний, впевнений. Обручки немає — схоже, життя склалося не так, як планувала. Ну що ж, кожен іде своїм шляхом.

Оцінивши зал і зробивши перші висновки, Микола впевнено зробив крок уперед.

Перед дзеркалом він поправив волосся, краватку, усміхнувся й зайшов до зали.

— Колька! — почулося звідусіль. Його оточили, обіймали, тиснули руки. Двадцять років без жодного зв’язку — і ось він тут, зовсім інший. Подорослішав, змужнів, став упевненим.

Після привітань до нього підійшла Рита.

— Невже це ти? — з подивом запитала вона.

— Як бачиш, — спокійно відповів Микола.

— Ти дуже змінився… — усміхнулася вона й запросила його сісти поруч.

Колись, у школі, Микола був тихим хлопцем-очкариком, який безнадійно закохався в Маргариту. Його не помічали, з нього кепкували, але він усе одно мріяв. На випускному він зізнався їй у почуттях, та отримав холодну відповідь і глузування. Це стало для нього переломним моментом.

Потім була армія, служба в артилерійському підрозділі, випадкове знайомство з людьми, які допомогли йому здобути освіту. Він навчався, працював над собою, займався спортом. Згодом став фінансовим директором великої компанії. Удача й праця йшли поруч.

Його дружина була простою й щирою жінкою. Вони мали трьох дітей, затишний дім і справжнє партнерство. На запитання про подарунок вона завжди відповідала з усмішкою:

— Тебе, коханий.

Вони багато подорожували, гуляли, розмовляли вечорами, цінували прості миті разом. Для Миколи це було справжнє щастя.

Рита ж цього не знала й увесь вечір не зводила з нього очей. Вона запросила його на танець, але Микола спокійно відповів:

— Я танцюю лише зі своєю дружиною.

— Але ж у тебе немає обручки… — здивувалася вона.

— Я її не ношу. Та дружина в мене є.

Він підійшов до Віри Матвєєвої — тихої однокласниці, яку майже не помічали. Вона була елегантною, стриманою, впевненою. Вони станцювали вальс, і весь зал завмер.

Після танцю Микола подякував усім і разом із Вірою вийшов.

Згодом стало відомо, що саме Віра організувала зустріч і взяла на себе всі витрати. А Микола — допоміг непомітно.

Кожен думав про своє: хтось радів за друзів, хтось шкодував про втрачені можливості. Рита ж не могла зрозуміти, як той тихий хлопець став таким сильним і впевненим чоловіком.

Життя розставило все по місцях.

Ми всі родом із дитинства. Там були друзі й образи, мрії й помилки. Час не стирає минуле, але вчить дивитися на нього інакше.

Бережіть себе. Не витрачайте сили на помсту. Кожен іде своїм шляхом і будує власний світ — єдиний і неповторний.

Вони вийшли з ресторану разом. Вечір був теплий, асфальт ще зберігав денне тепло, а повітря пахло дощем, який пройшов кілька годин тому. Віра мовчала, але в її тиші не було напруження — радше спокій, до якого Микола давно звик.

— Дякую, що прийшла, — сказав він першим, сідаючи за кермо.
— Я ж обіцяла, — усміхнулася вона. — До того ж, мені було важливо побачити всіх… і тебе теж.

Вони їхали мовчки, але це мовчання було затишним. Не тим, від якого хочеться щось пояснювати, а тим, у якому можна просто бути собою.

— Ти помітив Риту? — обережно запитала Віра.
— Помітив, — зітхнув Микола. — Вона майже не змінилася. Лише зовні стала гучнішою, а всередині — ще самотнішою.

Віра кивнула. Вона пам’ятала Риту ще зі школи — яскраву, вимогливу, впевнену, що світ їй щось винен. Колись Віра й сама вірила, що завжди залишиться в її тіні. Але життя розпорядилося інакше.

— Знаєш, — тихо сказала Віра, — я довго думала, чи варто організовувати цю зустріч. Боялася старих спогадів, образ, порівнянь. Але тепер розумію — це було потрібно.

— Потрібно, — погодився Микола. — Щоб зрозуміти, ким ми стали. І ким більше не є.

Наступного дня він поїхав у лікарню до Димки Нікітіна. Той лежав у світлій палаті біля вікна. Побачивши Миколу, спершу здивувався, а потім щиро зрадів.

— Не думав, що хтось із наших прийде, — зізнався Димка.
— Ми ж однокласники, — усміхнувся Микола. — Це щось означає.

Вони довго говорили. Про життя, помилки, страхи. Про те, як легко втратити здоров’я, думаючи, що часу попереду ще безліч. Микола домовився з лікарями, знайшов хороших спеціалістів. Не з жалю — з поваги. Бо колись вони сиділи за однією партою.

Коли він повернувся додому, дружина зустріла його з теплою усмішкою. Діти вже спали. В будинку було тихо.

— Як пройшла зустріч? — запитала вона, наливаючи чай.
— Незвично, — відповів Микола. — Наче заглянув у минуле і побачив, що воно більше не має наді мною влади.

Вона взяла його за руку.
— Значить, усе було не дарма.

Через кілька тижнів Микола отримав листа. Від Рити. Короткого, без прикрас. Вона писала, що зустріч змусила її багато про що замислитися. Вперше — не про вигоду, не про статус, а про себе справжню. В кінці було лише одне речення:
«Можливо, колись я теж навчусь бути щасливою без доказів для інших».

Віра читала лист разом із ним.
— Це вже крок, — сказала вона. — Навіть якщо маленький.

Життя поступово поверталося у звичне русло. Але щось у Миколі змінилося. Він став уважнішим до людей, до дрібниць, до моментів. Почав частіше телефонувати старим знайомим, не з ділових причин, а просто так.

Одного вечора вони з Вірою сиділи на терасі, пили чай і дивилися, як сутеніє сад.

— А якби тоді, у школі, усе склалося інакше? — раптом запитала вона.
— Я б не став тим, ким є, — чесно відповів він. — І, можливо, ніколи б не зустрів тебе по-справжньому.

Вона усміхнулася і поклала голову йому на плече.

Минуле більше не боліло. Воно стало частиною історії — важливою, але завершеною. Кожен із них пройшов свій шлях: хтось із втратами, хтось із перемогами, хтось із жалем. Але саме ці дороги привели їх туди, де вони були зараз.

Шкільні роки залишилися позаду — з їхніми мріями, страхами, першими почуттями. Та замість образ прийшло розуміння, замість заздрощів — спокій, замість бажання щось довести — бажання жити.

І це, мабуть, було головним уроком тієї зустрічі.