Олена Петрівна прийшла на кладовище й аж здригнулася: біля свіжої могили лежала маленька дівчинка. Спершу вона подумала, що дитина мертва, і вже хотіла телефонувати до поліції, але, підійшовши ближче, побачила — дівчинка просто спить. Дивина, адже тільки-но розвиднілося, отже, дитина провела тут усю ніч. Не знаючи, як вчинити, Олена Петрівна швидко підійшла до могили покійного чоловіка, поставила квіти у вазу й поспішила назад до дитини.

— Прокидайся! Вставай! Що ти тут робиш? Ти ж можеш захворіти — трава вся в росі, а ти на ній спиш.

Дівчинка, ще не прокинувшись до кінця, терла маленькими брудними кулачками очі й не розуміла, сон це чи реальність. Трохи отямившись, вона злякано подивилася на Олену Петрівну, ніби намагаючись зрозуміти, чого чекати від цієї жінки. Олена Петрівна одразу відчула: дитина тут не від хорошого життя, й вирішила допомогти.

— Збирайся, підемо.

— Куди? Я додому не повернуся!

— Я запрошую тебе до себе. Поїси, помиєшся, а далі вирішимо, що робити.

Почувши про їжу, дівчинка одразу підвелася, ніби боялася, що жінка передумає. Дорогою вони мовчали: Олена Петрівна не знала, як заговорити, щоб не травмувати дитину, а дівчинка боялася сказати зайве. Нарешті вони дійшли до будинку.

— Заходь, не соромся. Будеш яєчню?

— Буду!

— Тоді йди вмийся, а я приготую.

Олена Петрівна давно не готувала з таким задоволенням. Діти давно роз’їхалися, онуки приїжджали рідко, і дім був надто тихим. Вона дивилася, як дівчинка з апетитом їсть. Коли та закінчила, підвела очі й тихо сказала:

— Дякую, бабусю…

— Як ти мене назвала? Бабусею? — усміхнулася жінка. — Розповідай: як тебе звати й чому ти була на кладовищі?

Обличчя дівчинки затьмарилося.

— Мене звати Анюта…

— А скільки тобі років?

— Вісім… тільки, будь ласка, не повертайте мене додому.

— Я не поверну. Просто хочу зрозуміти, як допомогти. Де твої батьки?

— Тато помер… А мама…

Дівчинка розплакалася.

— Що з мамою?

— Вона часто п’є. До нас приходять чужі люди. Мені було страшно. Одного разу я втекла через вікно. Я більше туди не піду.

Олена Петрівна була приголомшена. Але залишити дитину в себе назавжди вона не могла.

— І давно ти там була?

— Тиждень. Там мій тато. Він мене береже.

— Невже дитині на кладовищі краще, ніж удома…

— Там тихо. Мене ніхто не кричить і не лякає.

— Зачекай. Поживеш у мене.

Олена Петрівна розуміла, що чинить неправильно, але інакше не могла. Минали місяці, Анюту ніхто не шукав. Зрештою жінка звернулася до служби опіки.

— Ви порушили правила, — сказали їй.

— А що я мала зробити?

У результаті було вирішено влаштувати дівчинку до дитячого закладу. Там Анюті було краще: з’явилися подруги, школа, стабільність. Олена Петрівна навідувала її щотижня.

Перед Новим роком вона купила Анюті подарунки. Але дівчинки не було.

— Вона зникла.

— Чому не звернулися до поліції?!

У сльозах Олена Петрівна поїхала на кладовище, але там було порожньо.

Анюта ж стояла на холодній вулиці, збираючи гроші. Вона хотіла прикрасити татову могилу. Люди зупинялися, допомагали.

До неї підійшла добре вбрана жінка.

— Чому ти тут?

— Хочу купити ялинку для тата…

— Ходімо, я допоможу.

Жінку звали Людмила Михайлівна. Вони купили ялинку й прикраси.

— Куди тебе відвезти?

— На кладовище.

— А мама?

— Мене позбавили її опіки. Я з дитбудинку.

Людмила Михайлівна мовчки слухала.

На кладовищі вона дивилася, як дівчинка прикрашає могилу батька, й плакала.

— Не плачте. Татові сподобається.

— Поїхали, — сказала жінка.

— У дитбудинок?

— Спочатку туди. А потім — додому.

— Додому?

— Так, сонечко. Додому.

Людмила Михайлівна багато років працювала в службі опіки. І цього разу вона вирішила інакше. Вона забрала Анюту до себе. Хтось скаже — неправильно. Але їм було байдуже до думок інших. Одна знайшла дитину, якої в неї ніколи не було. А інша — матір, яка змогла подбати.

Будинок Людмили Михайлівни зустрів Анюту теплом і тишею. Не тією важкою, порожньою тишею, яку дівчинка знала раніше, а спокійною — домашньою. У передпокої пахло хвоєю й свіжою випічкою, а на вікнах мерехтіли вогники гірлянди.

— Проходь, не бійся, — лагідно сказала Людмила Михайлівна. — Тепер це й твій дім.

Анюта нерішуче ступила всередину, озираючись, ніби боялася, що її ось-ось покличуть назад. Вона акуратно зняла куртку й притисла до себе пакет із ялинковими прикрасами.

— Я… я можу допомогти? — тихо запитала вона.

— Звісно, — усміхнулася жінка. — Почнемо з чаю. Ти, мабуть, змерзла.

Вони сиділи за кухонним столом, пили гарячий чай із медом, і Анюта вперше за довгий час відчула, що їй нікуди не треба тікати. Людмила Михайлівна не розпитувала — вона просто була поруч. І цього виявилося достатньо.

Тієї ночі Анюта спала міцно. Їй не снилося нічого страшного. Вперше вона прокинулася не від тривоги, а від запаху сніданку.

— Доброго ранку, сонечко, — почула вона. — Сьогодні у нас важливий день.

— Який? — насторожено спитала дівчинка.

— Ми поїдемо до дитячого закладу, — чесно відповіла Людмила Михайлівна. — Але не бійся. Я з тобою. І цього разу — ненадовго.

Анюта кивнула. Вона навчилася довіряти не словам, а вчинкам.

У дитячому закладі їх зустріли стримано. Перевірки, документи, запитання. Людмила Михайлівна говорила спокійно, впевнено. Вона не виправдовувалася — вона пояснювала.

— Дитина має жити в родині, — сказала вона твердо. — Тимчасово. А далі — як вирішить суд. Я готова взяти відповідальність.

Анюту відпустили з нею того ж дня. Тимчасове опікунство оформили швидко — досвід і репутація Людмили Михайлівни зіграли свою роль.

Дні минали тихо й рівно. Анюта пішла до школи поруч із домом. Спочатку їй було важко — вона соромилася, плуталася, боялася зробити помилку. Але щоразу, повертаючись додому, вона знала: її чекають.

— Не біда, якщо щось не виходить, — казала Людмила Михайлівна. — Головне — старатися. Я поруч.

Вечорами вони читали книжки або разом готували вечерю. Інколи мовчали — і це мовчання не тиснуло.

Одного разу Анюта несміливо запитала:

— А я можу називати вас… мамою?

Людмила Михайлівна завмерла. Вона не відповіла одразу, лише обійняла дівчинку.

— Якщо ти цього хочеш — можеш, — тихо сказала вона.

У суді було людно. Формальності, висновки, папери. Анюта сиділа поруч, тримаючи Людмилу Михайлівну за руку.

Рішення оголосили спокійно: постійна опіка.

Анюта не одразу зрозуміла сенс слів. Вона зрозуміла його лише тоді, коли вийшла надвір і побачила усмішку на обличчі жінки, яка стала для неї всім.

Навесні вони разом поїхали на кладовище. Анюта принесла живі квіти.

— Тату, — прошепотіла вона. — У мене тепер є дім. Не хвилюйся за мене.

Людмила Михайлівна стояла поруч, мовчки.

Вони йшли алеєю, тримаючись за руки. Попереду було життя — не ідеальне, але справжнє. І вперше за довгий час воно не лякало.