Істина, здавалося, зависла в повітрі, готуючись перевернути все життя.

— Господи, хто ж це в таку бурю? — Лариса відкинула ковдру й здригнулася, коли крижане повітря торкнулося її босих ніг.

Стукіт у двері повторився — наполегливий, ніби вимагав негайної відповіді. За вікном вітер вив, мов поранений звір, жбурляючи сніг у шибки.

— Василю, прокинься, — вона торкнулася плеча чоловіка. — Хтось ломиться.

Василь підвівся на ліктях, кліпаючи від сну:

— У таку ніч? Може, тобі здалося?

Та новий удар у двері пролунав ще гучніше й змусив їх обох здригнутися.

— Ні, це не уява, — Лариса накинула шаль і рушила до виходу.

Мерехтливе світло гасової лампи ковзало стінами. Електрики не було ще з вечора — зими в Золотоноші завжди були суворими, а 1991 рік приніс із собою не лише зміни в країні, а й особливо люті морози.

Двері відчинялися важко — замет майже повністю перегородив вхід. На порозі стояла дівчина — тендітна постать у темному елегантному пальті. В руках вона тримала згорток. Її обличчя було заплакане, а очі — повні жаху.

— Допоможіть… будь ласка… — її голос тремтів. — Його потрібно сховати… Подбайте про нього… Йому загрожує небезпека…

Перш ніж Лариса встигла поставити бодай одне запитання, незнайомка ступила вперед і вклала згорток їй просто в руки. Він був теплий. Живий. З-поміж складок ковдри виглядало крихітне личко сплячого немовляти.

— Хто ви? Що відбувається? — Лариса інстинктивно притисла дитину до грудей. — Зачекайте!

Та дівчина вже розчинялася в темряві ночі. Заметіль миттєво поглинула її силует — так само раптово, як він і з’явився.

Лариса залишилася стояти на порозі, поки сніжинки танули на її щоках. Василь підійшов ззаду й зазирнув через її плече:

— Що це… — він урвався, побачивши немовля.

Вони обмінялися поглядами без слів і без запитань. Василь мовчки зачинив двері, відрізавши дім від завивання лютої стужі.

— Подивися на нього… — прошепотіла Лариса й обережно розгорнула ковдру.

Хлопчик. Не старший за шість місяців: рум’яні щічки, пухкі губки, довгі вії. Він мирно сопів уві сні, наче не знав ні про холод за стінами дому, ні про пізню годину, ні про дивну зустріч.

На його шиї поблискував кулон із вигравіруваною літерою «А».

— Боже мій… хто міг залишити такого малюка? — голос Лариси затремтів.

Василь мовчки дивився на дитину. За всі роки спільного життя у них так і не з’явилося власних дітей.

Скільки ночей він чув тихі схлипування дружини? Скільки разів вони відводили погляд від чужих немовлят із болем у серці?

— Вона сказала… що йому загрожує небезпека… — Лариса підвела очі на чоловіка. — Хто здатен бажати лиха такій дитині?

— Не знаю… — Василь провів рукою по підборіддю. — Але та дівчина точно була не місцева. І пальто в неї було явно недешеве…

— Куди вона могла піти в таку хуртовину? — похитала головою Лариса. — Ні машини, ні кроків…

Малюк раптом розплющив очі. Ясні блакитні зіниці уважно дивилися на неї. Він не заплакав — лише спокійно вдивлявся, ніби намагався зрозуміти цей світ.

— Треба його нагодувати… — твердо сказала Лариса й рушила до столу. — Молоко ще залишилося…

Василь спостерігав, як дружина вправно порається біля печі, як упевнено тримає дитину — ніби робила це все життя.

— Ларисо… ти розумієш, що про це доведеться комусь повідомити? Можливо, його шукають…

Вона завмерла з малям біля грудей:

— А якщо це небезпечно для нього?..

Василь зітхнув:

— Давай хоча б дочекаємося ранку… А тоді вирішимо.

Лариса кивнула. Малюк зачмокав губами, заспокоюючись після тривожної ночі.

— Як ти думаєш… як його звати? — тихо спитала вона.

Василь обережно торкнувся кулона:

— Літера «А»… Може, Данило?

Дитина раптом усміхнулася — беззубо й щиро.

— Данило… — повторила Лариса ніжним голосом жінки, яка надто довго чекала, щоб вимовити ім’я сина.

За вікном усе ще вирувала хуртовина. Але в маленькому будинку на околиці Золотоноші стало тепло — ніби сама доля зайшла разом зі снігом, щоб залишитися з ними назавжди.

— Ось хто в нас росте справжній господар кухні! — засміявся Василь через сім років, дивлячись, як семирічний Данило старанно помішує кашу дерев’яною ложкою. — Скоро й мене перевершиш!

Минали дні, а потім і тижні. Заметіль давно вщухла, але тривога, що оселилася в серці Лариси тієї ночі, нікуди не поділася. Вона прокидалася від кожного стороннього звуку: гавкоту собаки, скрипу воріт, кроків за вікном. Щоразу її рука інстинктивно тягнулася до колиски, де спав Данило.

Василь намагався бути спокійним. Вдень він ходив на роботу, ремонтував старий паркан, допомагав сусідам, ніби життя текло звичайним руслом. Але вночі, коли Лариса думала, що він спить, Василь довго дивився в темряву, слухаючи, як рівно дихає дитина.

— Якщо хтось прийде, — тихо сказав він одного вечора, — я не віддам його просто так.

Лариса нічого не відповіла. Вона лише міцніше притиснула Данила до грудей. За ці кілька тижнів він став частиною її — не гість, не випадок, а син, якого вона носила в серці всі ті роки мовчазного болю.

У селі швидко помітили дитину. Спершу шепотілися, потім почали ставити обережні запитання.

— Родичі приїхали? — питала сусідка Ганна, заглядаючи у вікно.

— Так… далекі, — відповідала Лариса, не дивлячись в очі.

Вона не любила брехати. Але цього разу правда здавалася небезпечнішою за мовчання.

Одного дня до двору під’їхала сіра машина. Лариса побачила її з вікна — і серце впало кудись униз, мов камінь у криницю. Василь саме колов дрова. Він повільно випростався, витер руки об стару куртку і пішов назустріч незнайомцю.

— Доброго дня, — сказав чоловік у темному пальті. — Я з району. Шукаємо одну жінку. Молода. Могла бути тут узимку.

Лариса завмерла за фіранкою. Данило спав у неї на руках, теплий і довірливий.

— Не бачили, — спокійно відповів Василь. — У нас тут чужі рідко з’являються.

Чоловік уважно подивився йому в очі. Надто уважно.

— Якщо щось згадаєте — повідомте, — сказав він і залишив адресу.

Машина поїхала, а тиша стала гнітючою.

— Це через нього… — прошепотіла Лариса, коли Василь зайшов до хати. — Я знала.

— Тихо, — він обійняв її. — Поки ми мовчимо, він у безпеці.

Тієї ночі Лариса вперше знайшла кулон і відкрила його. Усередині був тонкий, майже стертий напис: «Пробач мені».

Сльози потекли самі.

— Хто ти, маленький? — прошепотіла вона. — Від чого тебе рятували?

Відповідь не прийшла одразу.

Минув рік. Потім другий. Данило ріс допитливим, спокійним хлопчиком. Він рано почав говорити, любив слухати, як Василь розповідає казки, і завжди шукав очима Ларису — ніби перевіряв, чи вона поруч.

Одного осіннього дня Лариса отримала листа. Без зворотної адреси. Короткий. Написаний нерівним почерком.

«Він живий? Якщо так — дякую. Я не могла інакше. Пробачте».

Лариса довго сиділа з цим листом у руках. У ньому не було імені. Але вона знала — це була вона. Та сама дівчина з заметільної ночі.

— Вона більше не прийде, — тихо сказала Лариса Василеві. — Вона відпустила його.

Василь кивнув.

— Тоді тепер він наш. По-справжньому.

Лариса підійшла до Данила, який малював за столом, і поцілувала його в маківку. Він усміхнувся — так само, як того першого разу.

І в цю мить вона зрозуміла: не всі діти народжуються в серцях своїх матерів одразу. Деякі приходять через страх, мовчання й вибір. Але якщо їх прийняти — вони залишаються назавжди.