— Хай вона й далі пере мої шкарпетки, — сміявся Віктор, обіймаючи молоду продавчиню.
— І вона справді нічого не підозрює? — з усмішкою запитала Альона, поправляючи помаду.
— Та ні. Думає, що я затримуюся на нарадах.
— Ой, здається, хтось іде…
Марина різко відступила від вітрини ювелірного магазину. Ноги тремтіли, але вона змусила себе йти далі. У вухах лунав сміх чоловіка — той самий, якого вдома вона не чула вже кілька років.
Двадцять років тому вони познайомилися на заводі. Марина працювала інженером-технологом, Віктор був начальником зміни. Вона пам’ятала його несміливі залицяння, букети польових ромашок, поцілунки, сховані від чужих очей.
— Маринко, виходь за мене, — сказав він тоді просто серед цеху.
— Люди ж дивляться…
— Нехай. Я тебе кохаю.
Народилася Настя. Потім Сергій. Іпотечна квартира, дача від батьків, недільні обіди. Звичайне життя звичайної родини. Марина працювала, готувала, прала. Віктор приносив зарплату, ремонтував дрібниці, возив усіх на дачу.
Коли все почало змінюватися? Мабуть, після закриття заводу. Віктор влаштувався менеджером у торговельний центр. Новий одяг, дорогі аромати, пізні повернення додому.
— Наради, — коротко пояснював він.
— Хоч повечеряй…
— Не хочу. Втомився.
Марина пояснювала все кризою середнього віку. Терпіла, мовчала, заспокоювала себе думкою, що це мине.
Того дня вона пішла в торговельний центр за подарунком доньці. Настя закінчувала навчання, хотілося зробити приємне. Проходячи повз ювелірний магазин, Марина побачила їх. Віктор обіймав молоду жінку, сміявся, ніжно торкався її плеча.
— Хай вона й далі пере мої шкарпетки, — долинуло з-за скла.
Марина завмерла. Усередині магазину продавчиня щось весело говорила, Віктор кивав і діставав гаманець. Він купив браслет — дорогий, з камінням.
«Мені він востаннє дарував квіти кілька років тому», — майнула думка.
Вдома Марина механічно готувала вечерю. Руки тремтіли, їжа підгоріла. В голові було лише одне питання: що далі?
— Знову нічого не готово? — буркнув Віктор, зайшовши на кухню.
— Де ти був?
— На роботі. Затримався.
— У ювелірному магазині?
Він на мить розгубився, але швидко взяв себе в руки.
— Ти за мною стежиш?
— Я випадково побачила. Ти був не сам.
— Так, я зустрічаюся з Альоною. Вона молода, життєрадісна. А ти… ти зовсім перестала дбати про себе.
Марина мовчки підійшла до плити, взяла каструлю.
— Ти що робиш? — насторожився Віктор.
— Кажеш, від мене тільки запах борщу?
Вона вилила вміст каструлі на нього. Гаряча рідина зіпсувала новий костюм.
— Ти збожеволіла?!
— Ні. Просто втомилася. Збирай речі й іди.
— Це й мій дім!
— І моя квартира. Вона оформлена на нас обох.
Він мовчки витер обличчя рушником.
— Без мене ти не впораєшся…
— Побачимо.
Марина подзвонила дітям.
— Настю, приїдь додому. І Сергія забери.
За годину вони були вдома. Марина спокійно все розповіла. Діти слухали мовчки.
— Тату, це правда? — запитала Настя.
— Я маю право на особисте життя.
— А мама? — не стримався Сергій. — Вона двадцять років жила для сім’ї.
— Йди, — твердо сказала Настя. — Так буде краще для всіх.
Віктор пішов, голосно зачинивши двері.
Минуло три місяці. Марина схудла, почала займатися спортом, змінила зачіску, оновила гардероб. Записалася на курси, про які давно мріяла.
— Ви чудово виглядаєте, — сказав новий керівник.
— Дякую.
— Можливо, повечеряємо? Обговоримо проєкт.
Віктор тим часом жив з Альоною. Романтика швидко зникла. Побут виявився складнішим, ніж він уявляв.
Одного дня Марина з новим знайомим знову зайшла до того ж торговельного центру. Біля ювелірного магазину вона побачила Віктора. Він виглядав втомленим і розгубленим.
— Ти дуже змінилася, — сказав він.
— Так. Нарешті згадала про себе.
— Можемо поговорити?
— Ні. Все вже сказано.
В цей момент повз пройшла Альона з іншим чоловіком, навіть не звернувши на Віктора уваги.
Марина усміхнулася.
— Знаєш, одне вона сказала правильно: прати чужі шкарпетки — невдячна справа. Я більше цим не займаюся.
Вона пішла, відчуваючи легкість. Не без болю, не без спогадів — але з відчуттям, що життя знову належить їй.
Минуло ще пів року. Життя Марини поступово набувало нових барв — не яскравих і гучних, а спокійних, упевнених. Вона більше не прокидалася з тривогою в грудях і не прислухалася до кроків у коридорі. Квартира стала тихою, але ця тиша не тиснула — вона лікувала.
Марина звикла повертатися додому і думати не про те, хто й чому запізнився, а про те, що приготувати на вечерю для себе. Інколи це була проста страва, інколи — щось нове, випробуване за рецептом із курсів кулінарії, на які вона записалася зовсім спонтанно. Колись вона готувала для сім’ї, тепер — для власного задоволення.
З Ігорем вони не поспішали. Він не сипав гучними обіцянками і не намагався заповнити собою весь її простір. Вони просто зустрічалися: гуляли парком, говорили про роботу, книги, подорожі, які кожен відклав «на потім». Це «потім» у Марини настало.
Діти теж змінилися. Настя стала частіше приїжджати без попередження — з пирогом або просто так. Сергій допомагав з ремонтом на дачі, мовчки, по-дорослому. Вони більше не питали про батька — кожен зробив свої висновки.
Віктор з’явився несподівано восени. Подзвонив у двері в неділю ввечері. Марина відчинила і не одразу впізнала його. Схудлий, у зім’ятій куртці, з втомленими очима.
— Можна зайти? — запитав він невпевнено.
— Навіщо?
— Просто поговорити.
Вона впустила його, але не запропонувала чаю. Він сів на край стільця, ніби боявся зайняти зайве місце.
— Я багато думав, — почав він. — Тоді я був неправий. Дуже неправий.
Марина слухала спокійно. Без злості, але й без співчуття.
— Я залишився сам, — продовжив він. — Зрозумів, що все зруйнував власними руками.
— Це не відкриття, Вікторе.
— Я хотів попросити… почати все з початку.
Вона повільно похитала головою.
— Початку більше немає. Є лише продовження. І в ньому для тебе місця немає.
Він опустив очі.
— Ти змінилася.
— Ні. Я просто повернула собі себе.
Віктор пішов так само тихо, як і прийшов. Марина зачиняла за ним двері без тремтіння в руках.
Того ж вечора вона довго сиділа біля вікна. Дивилася, як світяться ліхтарі, як хтось поспішає додому, хтось іде повільно. Колись вона боялася самотності. Тепер зрозуміла: самотність — це бути поруч із людиною, яка тебе не бачить.
Через місяць Марина з Ігорем поїхали у невелику подорож. Без розкладів і поспіху. Вперше за багато років вона не думала, кому дзвонити й пояснювати, де вона і з ким. Вона просто була — усміхнена, спокійна, жива.
Одного ранку, сидячи з кавою на терасі, Марина раптом зрозуміла: вона більше не згадує ті слова з вітрини ювелірного магазину. Вони втратили владу над нею. Вони стали частиною минулого, яке більше не болить.
Вона подивилася на свої руки — доглянуті, впевнені. На своє відображення у склі — жінку, яка більше не дозволить знецінювати себе.
Марина усміхнулася.
І вперше за багато років подумала не про те, що втратила, а про те, скільки ще може попереду набути.