Він прийшов додому на дві години раніше, сподіваючись почути сміх сина, але натомість почув слабкий шепіт:
«Будь ласка, я втомився…»

Місіс Гарріс кліпнула, ніби слова Деніела вдарили її струмом.

— Перепрошую? — її голос здригнувся, але швидко напружився, мов мокра мотузка. — Я не зовсім розумію…

— Збирайте. Свої. Речі. — кожне слово падало, як камінь у воду.

Вона випрямилася, холодна, стиснувши губи в тонку нитку.

— Я робила все, як ви просили. У домі порядок, хлопчик доглянутий, харчування збалансоване, навіть рахунки за електроенергію…

— Я не просив ламати мого сина. — Голос Деніела був тихий, але за ним стояв шторм.

Елай притулився до його ноги. Маленькі пальці чіплялися за тканину, мов за якір.

— Тату… я справді не хотів…

Деніел провів долонею по його мокрому волоссю.

— Усе добре, друже. Тобі більше нічого не треба робити.

Він обернувся до жінки:

— У вас десять хвилин.

Поки вона збирала речі в передпокої, дім звучав незвично — кожна крапля дощу зовні відлунювала в стінах. Елай сидів на дивані, обхопивши коліна. На його шкірі — сліди чистоти, доведеної до болю.

— Тату, — прошепотів він, — я хотів, щоб вона мене любила.

Деніел присів перед ним.

— Любов — це не те, що потрібно заслужити. Це те, що тобі дають просто так. Розумієш?

Хлопчик кивнув, але очі залишалися настороженими, як у звірятка, звиклого до гучних звуків.

Коли грюкнули вхідні двері, Деніел здригнувся.
Тиша. Лише шурхіт дощу по склу.

Він зібрав відро, губку, рукавички — усе викинув у сміттєвий контейнер біля дому. Хотів, щоб запах мийних засобів зник, але він в’ївся в стіни.

Тієї ночі Елай спав поруч із ним. Маленька долонька лежала на його грудях, ніби перевіряла, чи він тут.

Наступного дня Деніел подзвонив до агентства.

— Місіс Гарріс більше у нас не працює, — сказав чоловік безжиттєвим голосом. — Вона звільнилася два тижні тому.

— Що? — Деніел завмер. — Як це — звільнилася? Вона була в мене вчора.

— Це неможливо, сер. Вона видалила всі контакти. Ми навіть намагалися зв’язатися з нею через скаргу від іншого клієнта, але… — пауза. — Вона зникла.

Увечері прийшов лист.
Без адреси відправника — лише коротка записка, надрукована старим машинописним шрифтом:

«Ви мали бути уважнішими, містере Брукс. Ваш дім більше не ваш».

Деніел перечитав тричі. Спершу подумав, що це чийсь жарт. Але на кухні горіло світло, яке він точно не вмикав.

На підлозі лежав пластиковий солдатик. Іграшка Елая. Але в нього ніколи не було зелених.

Він підняв його й унизу, під ніжкою, побачив подряпане:
«H».

Наступного ранку він відвіз сина до сусідки — місіс Крамер, літньої жінки з м’якими очима й котами, що пахли пирогами.

— На кілька годин, гаразд? Мені треба розібратися з деякими справами.

Елай кивнув, але запитав:

— Тату, а місіс Гарріс повернеться?

— Ні, — твердо сказав він. — Більше ніхто не повернеться без мого дозволу.

Вдома він перевірив камери. Нічого. Записи були чисті. Надто чисті. Наче хтось стер не просто відео, а саму пам’ять пристрою.

У папці на ноутбуці з написом “House_Security” з’явилася нова підпапка — “ELI”.

Він клацнув.
Відео.
Дата — сьогоднішня.

У кадрі — дитяча кімната. Елай сидить на ліжку, гойдається й шепоче:

— Я втомився, місіс Гарріс. Можна я спати?

Деніел відчув, як кров відлила від обличчя.

Він кинувся до дитячої — порожньо. Подушка зім’ята, вікно прочинене.

Телефон тремтів у руці. Він набрав місіс Крамер — без відповіді.

Внизу завила сирена машини, але звук був дивний — не поліцейський, а… сигналізація.

Він вибіг на вулицю. Машини місіс Крамер не було.

На асфальті — дитяче печиво-зірочка, розмокле від дощу.

Через три години його знайшли поліцейські.
Елай сидів на задньому сидінні автомобіля місіс Крамер, загорнутий у плед, цілий, але тремтів.

Жінки ніде не було.
У бардачку — лише фото. Старе, вицвіле. На ньому — молода місіс Гарріс. І дитина. Хлопчик років шести, до болю схожий на Елая.

На звороті чорнилом:

«Якби ви врятували мого».

Наступні дні стали розмитими, мов сон після тривоги.
Поліція шукала її, але жодного сліду. Жодних транзакцій, дзвінків, жодних даних. Наче вона стерла себе зі світу.

Деніел не спав ночами.
Щоразу, заплющуючи очі, чув той самий шепіт:
«Будь ласка, я втомився…»

За місяць прийшов новий лист. Усередині — фотографія його дому, зроблена з вулиці. У вікні кухні — силует жінки. На звороті — коротка фраза:

«Тепер він мій син».

Поліція посилила охорону. Але камери знову почали давати збої. Іноді на моніторі миготів силует біля дверей, іноді звучала дитяча пісенька, наче зі старого радіо, — та, яку Клер співала Елаю перед сном.

Однієї ночі Деніел прокинувся від легкого звуку.
Із кухні тягнуло лимоном.

Він підвівся. Пішов коридором.

На підлозі — мокрі сліди маленьких ніг, що вели до дверей.

Елай стояв там, у піжамі, босоніж, із відром у руці.

— Тату, — сказав він. — Я допоміг. Вона сказала, що ми маємо тримати дім чистим, щоб ти не пішов.

— Хто сказав?

Хлопчик усміхнувся.

— Місіс Гарріс. Вона тут.

Він показав на вікно.

Деніел різко обернувся.

На склі, ззовні, у світлі ліхтаря відбилися долоні — маленька, дитяча, і поряд друга, жіноча, трохи більша. І вони повільно зникли під дощем.

Поліція так і не знайшла місіс Гарріс.
Камери більше нічого не фіксували.

Але щовечора, о 9:03, коли Елай засинав, дім наповнювався запахом лимона.
І десь далеко, тихо, як дощ по даху, лунав шепіт:

— Довгими рухами, Елаю. Якщо хочеш шоу пізніше — закінчи кухню як слід.

А одного ранку, коли Деніел прокинувся, Елая вже не було.

На столі стояла чашка гарячого шоколаду.
І паперова зірочка з печива.

На ній — акуратні дитячі літери:

«Я пішов допомагати мамі».

Дім став занадто великим.

Без Елая простір між стінами розтягувався, мов порожнеча після крику. Деніел сидів за кухонним столом і дивився на чашку гарячого шоколаду, яка давно охолола. Він не наважувався її прибрати. Здавалося, якщо він зрушить її з місця — зникне останній доказ того, що син був тут вранці.

Поліція повернулася за годину. Запитання, протоколи, однакові обличчя. Вони знову перевірили камери — нічого. Перевірили двір, дах, підвал. Нічого.

— Містере Брукс, — сказав старший офіцер обережно, — ми не маємо ознак проникнення. Вікна не зламані. Двері зачинені зсередини.

— Він не пішов сам, — тихо відповів Деніел. — Він ніколи не пішов би.

Офіцер кивнув, але в очах було сумнівне співчуття — те саме, яке з’являється, коли людина говорить щось, у що самі вони не можуть повірити.

Коли вони пішли, Деніел уперше за добу залишився на самоті. І тоді почув це.

Ледь помітно.
Наче з іншої кімнати.

Шурхіт.

Він завмер. Серце калатало так голосно, що здавалося — його чують стіни. Повільно він підвівся й пішов коридором. Запах лимона знову був тут. Слабкий, але впізнаваний.

Дитяча кімната була порожня. Ліжко заправлене надто акуратно. Іграшки складені рівними рядами, як у магазині. Так Елай ніколи не робив.

На столі лежав аркуш паперу.

Деніел підійшов ближче.

Дитячий почерк. Нерівні літери, але старанні:

«Я вчуся бути хорошим. Вона каже, що ти будеш мною пишатися».

Руки Деніела затремтіли.

— Елаю… — прошепотів він.

У відповідь — тиша. Але коли він обернувся, побачив щось нове.

На стіні, поруч із дверима, був намальований знак. Крейдою. Літера «H». Та сама, що була на іграшковому солдатику.

Він витер її рукавом. Крейда розсипалася, але слід залишився, ніби в’ївся в фарбу.

Тієї ночі Деніел не спав. Він сидів у вітальні зі світлом увімкненим у всіх кімнатах. Але о 9:03 світло на кухні згасло саме по собі.

А потім увімкнулося.

На мить — лише мить — у склі відбилася постать. Жіноча. Вона стояла там, де зазвичай мив посуд Елай.

— Поверни його, — сказав Деніел уголос. Голос зірвався. — Забери дім. Забери мене. Але поверни сина.

Світло згасло.

Наступного дня він почав шукати. Не поліцію — відповіді. Старі документи агентства, архіви, новини багаторічної давнини. І знайшов.

Маленька замітка в місцевій газеті, десятирічної давності:

«Пожежа в орендованому будинку. Загинула жінка. Дитину не знайдено».

Фото було розмите, але ім’я читалося чітко.

Гарріс.

Деніел зрозумів: вона не шукала роботу. Вона шукала дім. Той, де був син. Той, хто міг “залишитися”.

Увечері він повернувся додому з єдиним планом — не залишати Елая самого. Ні на мить.

Він розставив камери знову. Увімкнув запис на всіх пристроях. Сів у дитячій кімнаті й чекав.

О 9:03 запах лимона став різким.

— Тату, — почув він.

Голос був тихий. Але справжній.

Елай стояв у дверях. Блідий. Охайний. Занадто охайний.

— Ходімо додому, — сказав Деніел, простягаючи руки.

Хлопчик похитав головою.

— Це вже дім. Вона сказала, що тепер я допомагаю правильно.

— Хто вона? — прошепотів Деніел, хоча знав відповідь.

Світло блимнуло. За спиною Елая, у темряві коридору, з’явилася тінь.

— Він потребує порядку, — пролунав жіночий голос. — Як і ти колись.

Деніел зробив крок уперед.

— Він потребує батька.

Тінь завмерла.

Елай подивився на нього. Уперше за довгий час — по-справжньому.

— Тату… — сказав він невпевнено. — А якщо я перестану допомагати… ти не підеш?

Деніел упав на коліна.

— Я ніколи не йшов, сину. Я просто був далеко. Але тепер я тут.

Запах лимона почав зникати.

Тінь сіпнулася.

— Ні, — прошепотіла вона.

Світло згасло.

А коли воно повернулося — Елай був у його руках. Живий. Тремтів. Але справжній.

Дім був тихий. Просто тихий.

Без запаху.

Без шепоту.

Але на стіні, під шаром фарби, назавжди залишилася літера «H».