Дощ барабанив по даху, коли я почула скрип хвіртки. Серце пішло в п’яти. Я щойно витерла підлогу в передпокої, намагаючись стерти не лише бруд, а й наслідки вчорашньої сцени — розбиту вазу, зламану лампу, крики, що досі дзвеніли у вухах. А тепер — вони.

Мама й тато.

Вони не попередили. Просто приїхали. Можливо, відчули — так, як мати відчуває, коли її дитині боляче. Або, може, подзвонила сусідка:
«Ви б навідали доньку, у неї все обличчя…»

Я не встигла сховатися. Не встигла нанести тональний крем, одягнути окуляри, вигадати історію. Двері відчинилися — і в очах мами спалахнув жах.

— Янно… — видихнула вона, і її обличчя перекосилося, ніби удару завдали їй самій.

А я стояла, стиснувшись, у домашньому халаті, в теплих шкарпетках, із синцями на щоці, під оком, на вилиці. Один — свіжий, фіолетовий, від удару кулаком. Інший — уже жовтуватий, від того, як я вчора впала, намагаючись ухилитися.

— Це… це випадково, — прошепотіла я. Голос тремтів. — Я сама впала.

І саме в цю мить із кухні вийшов Дмитро. У руці він тримав кухоль кави, а на губах — усмішка. І не просто усмішка. Він… реготав. Голосно, хрипко, з насолодою.

— Ну так, сама! — пирхнув він. — Просто на кулак! І на підлогу! І на стіну! Випадково!

Мама зблідла. Тато зробив крок уперед, але я подивилася на нього — і він зупинився. Я не хотіла сцени. Не тут. Не зараз. Я все ще сподівалася, що все налагодиться. Що Дмитро схаменеться. Що свекруха перестане втручатися. Що все це — тимчасово.

Та раптом із-за спини Дмитра з’явилася вона.

Свекруха.

Тетяна Петрівна. Завжди доглянута, завжди з бездоганною зачіскою, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу про «гідний вік». Сьогодні — у шовковій сукні, з перловим намистом (до речі, моїм подарунком на її день народження). А на обличчі — зловтішна посмішка.

— Ой, дівчатка, знову драми? — проспівала вона. — Я ж казала: якби ти прибирала ретельніше, не спотикалася б. А якби не носилася як навіжена, то й не падала б. І взагалі — чоловік не став би підвищувати голос, якби дружина була порядною.

Мама різко обернулася до неї:

— Ви зараз що сказали?

— А що? — свекруха знизала плечима. — Усе так і є. Я тут живу вже рік, усе бачу. У неї постійно через край: то накричить на Діму, то щось зламає, то дверима грюкне… Чоловік терпів, терпів, а тепер… Ну, природна реакція!

— Природна реакція — бити жінку? — голос тата став крижаним.

Дмитро тут же виставив груди вперед:

— Я її не бив! Вона сама впала! Спитайте в мами — вона бачила!

Свекруха кивнула з вдоволеною міною:

— Бачила. Впала. Під час сварки. Усе сама.

Я дивилася на них — на цю парочку, що відрепетирувала брехню до автоматизму. І раптом зрозуміла: я втомилася. Втомилася прикидатися. Втомилася мовчати. Втомилася бути «винною», бо так зручно.

— Ні, — тихо сказала я. — Я не впала.

Усі завмерли.

— Ти що верзеш? — Дмитро насупився.

— Я не впала. Ти вдарив мене. Учора ввечері. Після того, як я сказала, що не дам тобі грошей на твою «інвестицію». Пам’ятаєш? І це було не раз і не два.

Його обличчя перекосилося. Він хотів щось сказати, але я випередила:

— І твоя мама це бачила. Чи не так, Тетяно Петрівно?

Свекруха розгубилася. На мить — лише на секунду — в її очах промайнув страх. Та вона швидко взяла себе в руки:

— Не знаю, про що ти…

— Ви стояли у дверях. Дивилися. І нічого не зробили. Навіть не сказали: «Діма, досить». Ви просто чекали, поки він закінчить.

Тиша нависла важким туманом. Мама дивилася на мене з болем і гордістю. Тато — з люттю.

— Ми їдемо, — сказав він. — Збирай речі.

— Ні, — відповіла я. — Я не поїду. Це мій дім. Куплений за мої гроші.

За спадщину від бабусі. Пам’ятаєш? Ти, Дмитре, не вклав жодної копійки. Жодної!

Він фиркнув:

— Ти ще скажи, що я в тебе на утриманні!

— Так і є! — різко відповіла я. — У тебе борг за кредитом, три несплачені позики, і ти досі працюєш «тимчасово» на тій самій посаді, з якої почав десять років тому. А я оплачую комуналку, продукти, ремонт… І весь цей час ти потай переводив мої гроші — так, я перевірила — на рахунок Ольги. З якою ти, схоже, давно обговорюєш, як від мене позбутися.

Дмитро зблід.

— Ти… ти стежиш за мною?

— Я захищаюся, — спокійно сказала я. — І ще дещо: я зробила копії всіх документів на будинок. І переписала право власності на маму. Про всяк випадок.

Мама здивовано подивилася на мене, але не перебивала.

— Ти… ти не мала права! — заверещала свекруха.

— Мала. Будинок куплений до шлюбу. І я довела, що більша частина коштів — мої. А ваш син витрачав мої гроші на коханку. До речі, Ольга вчора сама мені телефонувала. Дуже злякалася, коли я сказала, що подам на розлучення і повернення коштів. Вона навіть погодилася дати свідчення.

Свекруха відсахнулася, ніби її вдарили.

— Ви… ви домовилися?

— Ні. Я просто перестала мовчати.

Дмитро стиснув кулаки:

— Ти все зіпсувала! Ми ж могли вирішити все тихо!

— По-тихому? — гірко всміхнулася я.

Він опустив очі.

Мама підійшла до мене й міцно обійняла — ніби намагалася повернути мені все, що в мене забрали за ці роки: впевненість, гідність, спокій.

— Ми залишимося, — сказала вона. — Скільки буде потрібно. Поки ти не станеш на ноги.

— Дякую, — усміхнулася я. — Але я вже стою. Завдяки вам.

Ви приїхали — і тепер мені є кому мене захистити. При вас він мене не зачепить. І в мене з’явилися сили протистояти йому.

Я повернулася до Дмитра і його матері:

— У вас є дві години, щоб зібрати речі й піти.

Цей дім — більше не ваша територія.

І ніколи не буде.

Свекруха хотіла щось сказати, але тато ступив уперед, схрестивши руки на грудях. Його погляд був красномовнішим за будь-які слова. Дмитро зовсім поник.

Вони пішли.

Рівно через дві години. Без криків, без драм. Дмитро мовчав. Свекруха теж. Лише на порозі вона обернулася:

— Ти ще пошкодуєш. Без чоловіка ти ніхто.

— Без брехні — я знову я, — відповіла я.

Коли за ними зачинилися двері, я опустилася на коліна. Руки тремтіли. Але всередині була тиша. Тиша після бурі. Тиша правди.

Мама сіла поруч, обійняла мене.

— Ти сильна, Янно.

— Я просто більше не хочу вдавати, що все добре.

— Це мудро, — сказав тато, дивлячись у вікно, за яким від’їжджала їхня машина. — Жити — не означає терпіти. Жити — означає мати право бути почутою і щасливою.

Я дивилася на своє відображення в дзеркалі — з синцями, з опухлими очима, але з рівною спиною.

І вперше за довгий час — я не звинувачувала себе.

Бо правда, навіть якщо вона залишає синці, все одно чистіша за брехню.

І вона завжди, завжди знайде шлях назовні.

Навіть крізь стіни мовчання.