Ірина стояла біля дверей із ключем у руці й слухала, як за ними хтось хрипло сміється. Музика гучно лунала так, що двері тремтіли. Вона два роки платила за цю квартиру на узбережжі, відкладала відпустку, економила на всьому, а тепер стояла з валізою і не могла зайти.
Вона подзвонила у двері. Без відповіді. Ще раз. Музику зробили тихіше, і за хвилину двері відчинилися. Гліб стояв у самих шортах, почервонілий, із пляшкою напою в руці.
— Чого тобі?
— Відчиняй, я приїхала на тиждень, — Ірина спробувала зайти, але він загородив прохід.
— Ти що? У нас компанія. Приїдеш іншим разом.
Вона завмерла.
— Іншим разом? Глібе, я два роки оплачую цю квартиру. Я приїхала у відпустку. Що відбувається?
— Яка відпустка? — він зробив ковток і всміхнувся. — Іро, це моя квартира. Ти стоїш біля моїх дверей. Дзвони заздалегідь, якщо хочеш приїхати. А зараз іди в готель.
— Твоя? Про що ти говориш?
— Запитай у батьків, — Гліб знизав плечима й зачинив двері.
Ірина спустилася до моря й сіла на парапет. Руки тремтіли, коли вона набирала номер батька.
— Так, Ірино.
— Тату, я біля квартири. Гліб мене не пускає. Каже, що це його житло. Поясни, що відбувається.
Пауза була довгою.
— Ірино, квартиру переоформили на Гліба. Рік тому. Він там живе, він власник. А ти працюєш, у тебе є де жити. Не створюй проблем.
— Тобто я два роки платила за чуже житло?
— Це сімейна справа. Глібові зараз важко, йому потрібна підтримка. Будь дорослою, не влаштовуй сцен.
— Хто я для вас?
— Ірино, не починай. Якщо ти так поводишся, ти сама віддаляєшся від родини. Поважай рішення батька.
Вона подивилася на телефон і завершила дзвінок. Сиділа, дивлячись на хвилі, доки не стемніло.
Вдома Ірина відкрила банківський застосунок і скасувала всі платежі: кредит, перекази Глібові, матері — усе.
Три дні була тиша. Потім почалися дзвінки. Мати плакала, говорила про родину й провину. Батько вимагав повернути гроші. Гліб писав повідомлення — Ірина заблокувала його. Дзвінки з незнайомих номерів вона не приймала.
Минуло два тижні. Ірина ходила на роботу, перевіряла зошити, готувала уроки. Уперше за два роки на її рахунку залишалися гроші.
У середу після обіду Гліб прийшов до школи. Охоронець сказав, що її брат чекає внизу й голосно поводиться. Ірина вийшла й побачила його біля входу — неохайного, у брудній куртці. Поруч стояли старшокласники з телефонами.
— Ось вона! — голосно вигукнув він. — Наша вчителька! Покинула сім’ю!
Ірина зупинилася на сходах.
— Йди звідси. Ти не в належному стані.
— А ти жадібна! — він зробив крок уперед. — Через тебе банк дзвонить щодня!
— Це твоя квартира, — спокійно сказала вона. — Ти власник. Тож вирішуй сам. Шукай роботу. І більше до мене не підходь.
— Та хто ти така?!
— Якщо ти не підеш зараз, я викличу поліцію, — вона дістала телефон.
Він ще мить стояв, а потім пішов. Люди розступилися. Ірина повернулася до школи. Руки тремтіли, але вона глибоко вдихнула.
Того ж вечора вона подала заяву онлайн і заблокувала всі номери рідних.
Минуло чотири місяці. Одного дня сусідка сказала, що її батьки намагалися дізнатися номер Ірини.
— Ви все правильно зробили, — подякувала вона.
Вдома Ірина зачинила двері, сіла й мовчки сиділа. Вона зрозуміла: тепер вони телефонують, бо все зруйнувалося. Але це вже не її відповідальність.
Вона дістала договір оренди маленької студії — поки що не власної, але з правом викупу. Невелика. Але її.
І вперше за багато років Ірина зрозуміла:
їй не хочеться нікого рятувати.
Вона хоче жити.
Телефон задзвонив із незнайомого номера. Вона відхилила виклик і додала номер до чорного списку.
За вікном темніло. Ірина увімкнула світло, заварила чай і подивилася на місто.
Вона була у своїй квартирі — маленькій, орендованій, але своїй.
З грошима.
З планами.
Без почуття провини.
І це було найкраще рішення в її житті.