Одразу після роботи Лариса зайшла до магазину. Купила картоплю, моркву, капусту, цибулю, селеру, кріп, сметану та багато іншого — усе, що потрібно для свіжих щів. Учора ввечері Денис сказав, що дуже за ними скучив.

Ліфт не працював, і Ларисі довелося підійматися пішки з важкими сумками на двадцять п’ятий поверх. Вона підійшла до квартири й натиснула кнопку дзвінка. Але дзвінок теж не працював — у всьому будинку вимкнули електрику.

Лариса важко зітхнула, дістала ключі й відчинила двері. Увійшовши до квартири, вона одразу почула, що в спальні хтось розмовляє. Вона залишила сумки в передпокої, підійшла до дверей спальні й прислухалася.

— Ну що тут смішного, Елеоноро? — сердито запитав Денис. — Лариса може повернутися будь-якої хвилини. Ти навіть не уявляєш, що може статися. А ти смієшся.

— Ти такий кумедний, Денисе, от я й сміюся, — відповіла Елеонора.

— І що ж у мені такого смішного? — здивувався він.

— Те, як ти боїшся свою дружину, — сказала Елеонора. — Це може розсмішити будь-кого. Навіть мене. Чому ти її так боїшся? Що вона тобі зробить? Думаєш, вона може вигнати тебе з дому?

— Цілком може, — відповів Денис.

— Навряд чи, — заперечила Елеонора. — У вас же двоє дітей. Не думаю, що вона захоче залишитися з ними сама. Їй скільки зараз? Тридцять шість? Думаєш, вона на таке піде? Чи ти боїшся чогось іншого?

Лариса вже хотіла увійти до спальні й влаштувати скандал. Але внутрішній голос зупинив її.

«Не треба, Ларисо. Ти тільки все ускладниш. Заспокойся. Почекай».

Вона глибоко вдихнула, порахувала до десяти й заспокоїлася.

«Справді, навіщо поспішати? Скандал я ще встигну влаштувати. А зараз краще послухати. Можливо, дізнаюся щось важливе».

— Ти її просто не знаєш, — сухо сказав Денис. — Якби знала, так не говорила б.

«Елюша?» — подумала Лариса.

— Ой, як страшно, — з іронією відповіла Елеонора. — Рано чи пізно твоя дружина все дізнається.

— Ти маєш рацію, але краще не тут і не зараз, — сказав Денис. — Ми живемо тут уже п’ять років. Двоє дітей. Це незручно.

Він попросив її піти, пообіцявши, що завтра вони знову зустрінуться.

— А я не боюся її, — впевнено сказала Елеонора. — І їй слід боятися мене.

«Цікаво», — подумала Лариса.

— Мені не подобається, коли мене використовують, — заявила Елеонора.

Денис почав запевняти її у своїх почуттях, говорив про майбутнє весілля, про проблеми, які ще треба вирішити, про дітей.

— До того ж, сьогодні річниця нашого знайомства, — сказала Елеонора.

— Чудово! — зрадів Денис. — Підемо й відсвяткуємо.

Та Елеонора раптом сказала:

— Я нікуди не піду. Сьогодні, коханий, твоя дружина все дізнається.

Денис запанікував. Він зізнався, що квартира належить Ларисі, а сам він у ній навіть не зареєстрований.

Елеонора була приголомшена.

Пізніше Денис запропонував план: продати квартиру Лариси й купити нову — вже спільну. Елеонора погодилася.

Лариса, почувши все це, тихо вийшла з квартири разом із сумками та стала чекати, доки вони підуть.

Через кілька днів Лариса заявила Денису, що знайшла чудову квартиру, але не вистачає грошей. Вона зажадала знайти велику суму. Денис, не маючи вибору, звернувся до Елеонори й довго її вмовляв. Зрештою вона погодилася.

Лариса продала стару квартиру й оформила нову на свою маму.

Коли Денис і Елеонора святкували, у двері подзвонили. На порозі стояла Лариса.

Вона спокійно повідомила, що квартира продана, а нової вона не купувала. Усі гроші — її. А з Денисом усе вирішиться під час розлучення.

Лариса пішла, залишивши Елеонору наодинці з правдою.

Коли Елеонора зайшла до кімнати, Денис одразу зрозумів: сталося щось справді страшне.

Елеонора стояла посеред кімнати, ніби земля раптово зникла з-під ніг. Вона мовчки дивилася на Дениса, а в голові знову й знову лунав голос Лариси — спокійний, упевнений, без жодної істерики. Саме це й лякало найбільше.

— Це… це правда? — нарешті прошепотіла Елеонора. — Про квартиру. Про гроші. Про те, що ти мені казав.

Денис відкрив рота, але слів не знайшов. Він опустив очі й почав безцільно ходити кімнатою.

— Ти мене обдурив, — сказала вона вже твердіше. — У всьому.

— Я просто хотів, щоб усе склалося, — бурмотів він. — Я думав, потім якось вирішиться. Головне було — не втратити тебе.

— Не втратити? — гірко усміхнулася Елеонора. — А втратити гідність — це дрібниці?

Вона сіла на край дивана й прикрила обличчя руками. Її уявлення про майбутнє — спільні плани, розмови про весілля, нове життя — розсипалися, мов картковий будинок.

— Вона все прорахувала, — раптом сказала Елеонора. — Твоя Лариса. Вона знала більше, ніж показувала.

— Вона завжди була… розумною, — неохоче визнав Денис.

— Ні, — різко відповіла Елеонора. — Вона була терплячою. А це страшніше.

Настала тиша. За вікном шуміло місто, а в квартирі панувало відчуття порожнечі.

— Що ти тепер будеш робити? — запитала вона.

— Не знаю, — знизав плечима Денис. — Мабуть, доведеться домовлятися з Ларисою. Якось м’якше. Вона ж не ворог мені.

Елеонора повільно підвелася.

— Для тебе, може, й не ворог. А для мене — людина, яка відкрила очі. І знаєш що? Я їй за це вдячна.

— Ти що, хочеш піти? — злякано запитав Денис.

— А хіба в мене є інший вибір? — спокійно відповіла вона. — Я не хочу бути запасним варіантом. І не хочу будувати життя на чужій брехні.

Вона почала збирати речі. Денис намагався щось пояснювати, обіцяв, переконував, але слова вже не мали сили.

— Зупинися, — раптом сказав він. — Дай мені шанс усе виправити.

Елеонора зупинилася, але не обернулася.

— Ти вже мав шанс. Не один.

Вона вийшла, тихо зачинивши двері.

Тим часом Лариса сиділа на кухні у своїй новій квартирі й пила чай. Вона не відчувала тріумфу чи радості. Лише спокій. Уперше за довгий час — справжній.

— Ти все зробила правильно, — сказала їй мама телефоном. — Інколи мовчання говорить більше, ніж будь-які слова.

Лариса усміхнулася.

— Я просто більше не хотіла бути зручною, — відповіла вона. — Хотіла бути собою.

Попереду був непростий період: розлучення, розмови з дітьми, нові рішення. Але страху вже не було. Була впевненість.

Вона підійшла до вікна й подивилася на місто.

— Життя триває, — тихо сказала Лариса. — І тепер — за моїми правилами.