Холодного лютневого ранку 1942 року повітря в підмосковному селі, що притихло під важкою сніговою ковдрою, раптом розірвав чужий, металевий виття. Варвара, яка стояла біля печі, завмерла, і холодний трем, не пов’язаний із морозом, пробіг їй спиною. Крізь вікно, затягнуте інеєм, проривався невиразний гул, непритаманний мирному ранку.

— Чого це їх принесло… — прошепотіла вона, мимоволі стиснувши край фіранки.

Притулившись до шибки, вона розгледіла метушливі постаті, почула приглушені, обірвані крики. Вулицею ходили люди зі зброєю — знайомі з найгіршого боку, місцеві прислужники окупантів. Ворог увійшов у село ще восени сорок першого. Не знайшовши тут ні важливих доріг, ні стратегічних висот, вони, забравши в людей останню худобу й птицю, залишили «для порядку» поліцаїв і рушили далі. Відтоді життя трималося на тривожній, напівзабутій тиші. Але й вона луснула, мов натягнута струна.

Раптовий вибух криків, відчайдушних і сповнених жаху, долинув з околиці. Варвара зрозуміла — біда прийшла. Не роздумуючи, підкоряючись древньому інстинкту, вона кинулася до колиски, де спала її однорічна донечка, крихітна Настя. Швидко закутала дитину в стьобану ковдру й велику хустку, сама накинула старе, вицвіле пальто, взула валянки.

— Тікаймо, Варю, тікаймо! — без стуку в хату влетіла сусідка, Марфа Семенівна. Обличчя її було біле, як крейда, очі — величезні від страху. — По дворах ходять, людей до старого амбару зганяють!

Не кажучи ні слова, Варвара кивнула. Разом вони вибігли через город до дальнього краю, де заросла межа впиралася в ліс. Сніг зрадницьки хрумтів під ногами, видаючи кожен крок.

— Зайдуть у двір, не знайдуть нас і почнуть шукати… Сліди ж видно! Куди бігти? — тремтів голос Марфи.

Погляд Варвари впав на присипану снігом дерев’яну кришку біля паркану. Компостна яма. Місце, куди влітку викидали очистки.

— Марфо Семенівно, тримайте Настю, лізьте вниз. Я за вами! — наказала вона так твердо, що сама здивувалася своєму голосу.

Вони ледве встигли зачинити кришку. Внизу було темно й холодно. Земля промерзла, запаху майже не було. Лише дихання й серця, що калатали надто голосно. Найстрашнішим було чекати дитячого плачу. Але Настя, притиснута до теплого тіла, лише тихо сопіла уві сні.

Час втратив форму. Вони не знали, скільки минуло, доки крізь щілини не просочився інший запах — гіркий, нещадний. Запах диму. Вони мовчки зрозуміли — хати палять.

Коли вони вибралися, село було іншим. Від їхніх домів залишилися почорнілі остови. Люди блукали, мов тіні — без слів, без сліз.

Наступного ранку прийшли свої.

— Документи є? — втомлено спитав командир розвідувального загону.

— Немає… усе згоріло, — тихо відповіла Варвара, ще міцніше притискаючи доньку.

Жити було ніде.

— Підеш зі мною, — сказала Марфа Семенівна. — До сестри. Не залишу тебе з дитиною в такій біді.

Вони йшли крізь зимовий ліс. Солдати поділилися хлібом і салом. Настя заснула. А Варвара вперше за довгі години подумала про чоловіка. Про те, що він, можливо, пише їй листа. І що вона його ніколи не прочитає…

1945 рік.

Григорій повернувся навесні, коли земля вже дихала життям. Він писав багато листів, але відповіді не було. Коли ж приїхав у рідне село — побачив лише печі серед попелу.

Він дізнався, що Варвара загинула. А про доньку — ніхто нічого не знав.

Та він не здався.

І знайшов.

У московському дитячому будинку до нього підійшла худенька дівчинка з двома косичками. У її очах він побачив погляд Варвари.

— Ти мій тато? — тихо спитала вона.

Він обійняв її — і відчув, як багаторічний лід у серці тріснув.

Життя почалося знову.

Воно не було казкою. Було простим, важким, справжнім. Але в ньому з’явилася тиха весна — тепла, вистраждана, справжня.

І Григорій більше не боявся весни.

Бо знав: навіть після найлютої зими серце здатне відтанути й знову навчитися любити.