Альона стояла в дверному отворі спальні, притискаючи до грудей теку з медичними документами. Вона дивилася, як Сергій, її чоловік, людина, яку вона пів року вчила знову ходити, бадьоро застібає блискавку на валізі.
Він рухався легко, пружно — жодної кульгавості, жодних милиць. Два мільйони рублів, вкладені в титанові пластини та реабілітацію в приватній клініці, дали чудовий результат. Шкода лише, що ці кошти Альона взяла в кредит.
— Сергію, ти це серйозно? — голос Альони тремтів, але сліз не було. Сльози закінчилися ще місяць тому, коли вона ночами чергувала біля його ліжка.
Сергій випрямився. На ньому була нова шкіряна куртка й самовдоволений вираз людини, якій неймовірно пощастило.
— Альонко, не починай, — сказав він, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. — Життя одне. Я зустрів Єву. Вона з іншого кола — власниця мережі салонів. З нею я почуваюся чоловіком, а не хворим.
— Хворим? — Альона зробила крок уперед. — Я доглядала за тобою, продала батькову машину, щоб оплатити хірурга. Я залишила магістратуру й працювала на двох роботах!
— І я за це вдячний, але це був твій вибір, — Сергій знизав плечима. — Тебе ніхто не змушував. А Єва мене надихає. Ми сьогодні летимо на Балі.
Він підхопив валізу й рушив до виходу, але в коридорі зупинився.
— До речі, кавомашину я заберу. Єва цінує добру каву. А тобі й турки вистачить, ти ж у нас ощадлива.
— Ощадлива?! — Альона ледве стримувала емоції. — Я економила на їжі, щоб оплатити тобі масаж!
— А Єва не економить, — усміхнувся Сергій, від’єднуючи кавомашину від мережі.
Він узяв її.
— Прощавай, Альонко. На розлучення подаси сама. І кредит виплачуй сама — він же оформлений на тебе. Дякую за допомогу, але я йду.
Двері зачинилися.
У тиші квартири голосно цокав годинник.
Альона опустила погляд на теку: договори, виписки, чеки — все акуратно збережене.
Звичка бухгалтера.
Вона відкрила теку й тихо промовила:
— Ні, люди, які зберігають документи, точно не роблять необачних помилок.
Увечері подзвонили в двері. На порозі стояла Віка — фізіотерапевтка, яка працювала з Сергієм останні три місяці. Рішуча, з татуюванням дракона на шиї.
— Пішов? — запитала вона.
— Так.
— До Єви?
— До неї.
— Непорядно, — пробурмотіла Віка, проходячи на кухню. — А мені розповідав, що я для нього особлива і що ти нібито поводишся з ним жорстко.
— Що?! — Альона ледь не впустила склянку.
— Казав, що ти надто вимоглива, а він живе з тобою з жалю. Я повірила… навіть безкоштовно робила масаж. А тиждень тому він позичив у мене двісті тисяч — нібито на термінову операцію.
— Яку операцію? — Альона дістала документи. — Усі процедури завершилися два місяці тому. Ось виписка.
— Тобто він обманув. Мене — на двісті тисяч, а тебе?
— Кредит — півтора мільйона. Машина батька — вісімсот тисяч. Мої заощадження — триста.
— Майже три мільйони, — підсумувала Віка.
Альона дивилася на чеки. Замість сліз у голові складалися цифри.
— Віко, він казав, що страхова не виплатила компенсацію після аварії?
— Так, скаржився.
— А я знайшла ось це…
Вона відкрила лист.
«Повідомляємо, що страхову виплату в розмірі 2 000 000 рублів перераховано на ваш рахунок…»
— Він отримав ці гроші ще в жовтні, — тихо сказала Альона. — А в листопаді я взяла кредит.
— Це вже не просто розлучення. Це введення в оману, — сказала Віка.
— Отже, діємо разом.
— Так, — Альона закрила теку. — Як кредитори. Через суд.
Далі були документи, заява, обмеження на виїзд, аеропорт.
Сергій ще сміявся, коли його зупинили на паспортному контролі.
— Громадянине Волков, вам тимчасово заборонено залишати країну, — зачитав пристав.
Коли з’явилися Альона й Віка з кавою в руках, він зблід.
Єва, дізнавшись про борги й приховані кошти, ухвалила миттєве рішення.
— Я не співпрацюю з людьми, які створюють ризики, — сказала вона спокійно. — Забирайте його.
Суд відбувся за місяць.
Сергій отримав умовний термін і зобов’язання повністю відшкодувати збитки.
…На кухні Альони стояла нова кавомашина — подарунок від Єви.
— За точний розрахунок, — усміхнулася Віка.
— І за те, що ми вчасно закрили збитковий проєкт, — відповіла Альона.
За вікном світило сонце.
Життя тривало.
Минуло пів року.
Альона прокинулася рано — не від тривоги, не від важких думок, а просто тому, що так хотілося. Ранкове світло м’яко лягало на стіни квартири. Тієї самої, де колись кожен кут нагадував про втому, страх і самопожертву.
Тепер у цій квартирі було інакше тихо. Спокійно.
Вона увімкнула кавомашину — ту саму, нову. Запах кави наповнив кухню, і Альона впіймала себе на думці, що вперше за багато років не рахує в голові витрати. Не відкладає «на чорний день». Бо чорний день минув.
Телефон коротко завібрував.
Повідомлення від банку:
Зарахування коштів. Черговий платіж за виконавчим листом.
Альона усміхнулася. Половина боргу вже була закрита. Повільно, але впевнено.
— Дисципліна — річ вперта, — пробурмотіла вона собі під ніс.
У двері постукали.
— Я без торта, але з новинами! — Віка з’явилася на порозі, як завжди енергійна.
— Заходь, — Альона поставила другу чашку.
Віка сіла, ковтнула кави й одразу перейшла до справи:
— Пам’ятаєш того слідчого?
— Пам’ятаю, — Альона трохи зніяковіла.
— Він тепер офіційно твій клієнт. Сказав, що без тебе його фінанси — як склад без інвентаризації.
Альона засміялася.
— Я просто навела порядок.
— От саме, — кивнула Віка. — Ти завжди наводиш порядок. Просто раніше — не там.
Вони мовчки пили каву.
— Знаєш, — сказала Віка, — я довго думала… Як ми могли так довго нічого не помічати?
— Ми помічали, — спокійно відповіла Альона. — Просто пояснювали собі, чому це «нормально».
Віка задумалася.
— А тепер?
— А тепер я більше нічого не пояснюю замість інших. Я дивлюся на факти.
За вікном місто жило своїм життям. Люди поспішали, сварилися, мирилися, закохувалися. Альона більше не відчувала, що випала з цього ритму.
В обід вона вийшла на зустріч із клієнтом. Нова робота — незалежний фінансовий консультант — давала не лише дохід, а й відчуття контролю. Вона більше не рятувала дорослих людей від їхніх рішень.
Увечері Альона повернулася додому втомлена, але задоволена. Відчинила поштову скриньку — там лежав лист. Звичайний, паперовий.
Вона впізнала почерк.
Сергій.
Альона довго дивилася на конверт, а потім… поклала його назад. Непрочитаним.
Деякі рахунки не потребують закриття. Вони просто втрачають актуальність.
Телефон знову завібрував.
Повідомлення від Єви:
«Дівчата, якщо будете в центрі — заходьте. Без планів, просто кава»
Альона набрала Віку.
— Кава?
— Кава, — відповіла та. — Без аналізу минулого.
— Домовилися.
Вона поглянула у дзеркало в коридорі. Спокійний погляд. Пряма спина. Людина, яка знає собі ціну — не з образи, а з досвіду.
Альона вимкнула світло й вийшла з квартири.
Попереду був звичайний вечір.
І саме тому — хороший.
Бо іноді щастя — це не гучні перемоги.
А тиша без страху.
І впевненість, що всі чеки збережені — і зовнішні, і внутрішні.