Листопад у маленькому містечку під Львовом завжди пахне сирістю: мокрим асфальтом, димом із коминів і холодними яблуками в коморі. Того дня Марічка прокинулася важко — не лише через вагу округлого живота, а й через тривогу, яка останні тижні не відпускала. Сьомий місяць вагітності робив кожен рух повільним, ніби у воді. Лікар не раз повторював:
— Жодних нервів. Бережи себе й дитину.

Та сказати це було легше, ніж виконати, коли власний дім тріщав від зради.

Остап, її чоловік, останнім часом «затримувався на роботі» майже щовечора. Він говорив це буденно, уникаючи погляду, ніби зачитував заготовлену фразу. Марічка намагалася вірити. Бо вагітна жінка часто тримається за віру так, як за поручень у транспорті — не тому, що це красиво, а тому, що інакше можна впасти.

Два тижні тому все зламалося. Випадкова розмова на базарі, уривок чужої фрази, співчутливий погляд — і правда вдарила, мов холод: у Остапа є інша жінка. Її звали Соломія. У містечку про це знали майже всі, просто Марічка дізналася останньою.

Вона не влаштовувала сцен і не бігла зі скаргами. Вночі тихо плакала, стискаючи подушку, а вдень натягала спокійну усмішку — заради дитини.

Того листопадового дня Марічка була вдома сама. На кухні холонув чай із липою, на підвіконні в’яла герань, а на столі лежав список справ: аптека, аналізи, купити дитячі пелюшки. Їй хотілося звичайного спокою. Але спокій у її двері не стукав.

Коли пролунало різке постукування, Марічка здригнулася. Вона нікого не чекала. Повільно підвелася, однією рукою підтримуючи живіт, другою — стіну, й пішла до дверей.

Відчинила.
І побачила не Остапа.

На порозі стояла Соломія.

Соломія виглядала так, ніби прийшла не в чужий дім, а на власний прийом: акуратна зачіска, дороге пальто, впевнений холодний погляд. У всьому її вигляді читалося: я тут головна.

Марічка не встигла й слова сказати.

— Ти його не заслуговуєш, — прошипіла Соломія. — Подивися на себе.

Марічка мовчала. Вона пам’ятала слова лікаря й намагалася дихати рівно. Та для Соломії це мовчання стало лише приводом піти далі. Вона рішуче зайшла до передпокою, сиплячи образливими фразами та докорами.

Марічка відступала, намагаючись не втратити рівновагу. Вона хотіла попросити піти, але голос не слухався. У голові було лише одне: не нашкодити дитині.

Соломія ходила кімнатами, зневажливо оглядаючи все навколо — фотографії, підготовлені дитячі речі, дрібниці майбутнього життя.

— Думаєш, дитина щось змінить? — глузливо кинула вона.

Марічка зробила крок назад. І саме тоді напруга вийшла з-під контролю.

Суперечка переросла у грубу сутичку. Марічка втратила рівновагу й опинилася на підлозі. Різкий біль скував тіло, перехопило подих. Вона інстинктивно прикрила живіт руками, борючись із панікою.

Соломія ще кілька секунд стояла, дивлячись згори, а потім холодно кинула:

— Тепер ти все зрозуміла.

Двері грюкнули. Кроки швидко стихли.

Марічка довго не могла підвестися. Дихала уривчасто, збираючи сили, щоб дістати телефон. Коли приїхали медики, вона лише прошепотіла:

— Будь ласка… перевірте дитину…

В лікарні обстеження показало: стан малюка стабільний, але Марічці потрібен спокій і лікування. Медсестра, оформлюючи документи, тихо запитала:

— Ви хочете зафіксувати інцидент офіційно?

Марічка мовчала. Їй було страшно. Але був один важливий момент, про який Соломія не знала.

Кілька місяців тому в домі з’явилися камери спостереження — «для безпеки», як пояснив Остап. Марічка згадала про них лише тепер.

Переглянувши записи, вона побачила все: прихід Соломії, агресивну поведінку, падіння. Запис зберігся автоматично.

Це був не привід для скандалу. Це був доказ.

Марічка оформила заяву. Спокійно. Без емоцій. Лише факти.

Того ж вечора, коли Соломія ще вважала себе переможницею, механізм уже працював. Повідомлення, виклики, офіційні папери — усе прийшло швидко.

Тріумф, який здавався їй остаточним, тривав лише годину.

Марічка сиділа вдома під пледом і слухала тікання годинника. Біль ще нагадував про себе, але всередині з’явилося відчуття опори. Вона більше не була беззахисною.

Історія закінчилася не помстою, а захистом. Там, де хотіли зламати мовчазну жінку, спрацювали докази й закон.

А «перемога», збудована на чужому болю, виявилася надто короткою.